Проект Концепції
СУСПІЛЬНО-СОЛІДАРНИЙ МЕХАНІЗМ ФІНАНСУВАННЯ ТА ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ДОДАТКОВОЇ МЕДИЧНОЇ ДОПОМОГИ – СКЛАДОВА КОНЦЕПЦІЇ ГРОМАДЯНСЬКОЇ ПОЛІТИКИ ФЕДЕРАЦІЇ В ЗБЕРЕЖЕННІ ЗДОРОВ”Я НАЦІЇ.
Вступ
Концепція громадської політики збереження здоров’я нації спрямована на найефективнішу реалізацію основних положень Конституції України, Законів України, які надають можливість широкої участі громадськості в охороні здоров’я населення, формуванні здорового способу життя, подальшому розширені активної участі громадськості в управлінні охороною здоров’я.
Враховуючи світовий досвід найефективнішого функціонування системи охорони здоров’я при наявності різноманітних форм власності та організаційно-правових форм надання медичної допомоги населенню, за безпосередньою участю фахових Асоціацій в вирішенні питань ліцензування, атестації та акредитації, Федерацією розроблені основні напрямки створення і подальшого розвитку на Україні суспільно-солідарної системи охорони здоров’я.
Основні положення 49 статті Конституції України про безоплатну медичну допомогу населенню заборона скорочення існуючої мережі медичних закладів залишається визначальним напрямком державної політики в галузі охорони здоров’я.
В той же час, поступово зростають протиріччя між існуючою державною системою охорони здоров’я і розвитком ринкових механізмів економіки країни.
Ці умови формують дисбаланс між зобов’язаннями і гарантіями держави по охороні здоров’я і ресурсами, які одержує щорічно галузь.
При цьому, на фоні повного бюджетного фінансування системи охорони здоров’я залишається суттєве обмеження існуючим законодавством залучення позабюджетних джерел фінансування.
Для надання якісної медичної допомоги населенню, працюючим на промислових підприємствах, в сільському господарстві необхідна докорінна організаційна реструктуризація мережі, схем фінансування, господарського механізму і технологічних зв’язків, тобто необхідне формування системи, в рамках якої здійснюється управління витратами на надання медичних послуг, їх якістю і доступністю – система керованої медичної допомоги.
Формування недержавного сектору медичної допомоги в нашій країні йде шляхом формування прибуткової (приватної) та неприбуткової (суспільно-солідарної, або додаткових можливостей) моделей. Ці процеси передбачають не заміну гарантованих державою медичних послуг, а їх альтернативу у вигляді додаткового надання медичної допомоги з відповідним додатковим залученням коштів в галузь за рахунок включення конкурентних механізмів. В той же час відсутність Законів о приватній системі охорони здоров’я, о правах пацієнта суттєво стримує подальший розвиток недержавного сектору надання медичної допомоги.
2. Соціально-економічні передумови створення і подальшого розвитку суспільно-солідарного механізму фінансування та забезпечення додаткової медичної допомоги
Указом Президента України від 07.12.2000 року № 1313 “Про Концепцію розвитку охорони здоров’я населення України” у зв’язку з необхідністю залучення в галузь додаткових позабюджетних коштів, визначений чіткий розподіл усієї системи медичної допомоги на два сектора: державно-комунальний сектор і сектор додаткових можливостей. При цьому обсяг медичної допомоги можна розділити на гарантований і додатковий.
Гарантований обсяг медичної допомоги населенню фінансується з бюджетних джерел, а в подальшому і із фондів обов’язкового медичного страхування.
Ця допомога надається в державно-комунальних лікувальних закладах і містить у собі найбільш приоритетні і соціально - значимі види допомоги.
Додатковий обсяг медичної допомоги повинен фінансуватися з солідарно накопичених коштів територіальних общин, коштів добровільного медичного страхування, різноманітних фондів, особистих коштів громадян на оплату приватних медичних послуг і містить в собі ті види допомоги, фінансування технологій яких перевищує можливості бюджетів і фондів обов’язкового медичного страхування.
Існуючий на цей час в Україні розрізнений і не організований “тіньовий” ринок медичних послуг, таїть в себе ряд соціальних загроз:
- якісна і кваліфікована медична допомога для більшості громадян України ще не може стати абсолютно доступною, оскільки тіньова вартість таких послуг не є адекватною їх собівартості;
- не працюють механізми забезпечення контролю якості медичної допомоги;
- залишаються відсутніми медико-технологічні стандарти лікувально діагностичного процесу;
- виробники медичних послуг в умовах тіньового ринку експлуатують матеріально-технічну базу державних і комунальних медичних закладів без відповідного відшкодування витрат по експлуатації.
Таким чином, враховуючи дефіцит бюджетних коштів з однієї сторони і значні особисті витрати населення на медичну допомогу – з другої сторони, виникає необхідність формування і розвитку нового недержавного сектору медичної допомоги для додаткового залучення коштів в галузь і розвитку нового медичного напрямку – суспільно – солідарної системи охорони здоров’я населення, тобто сектору додаткових можливостей, як потенціального інвестора додаткової медичної допомоги. Таким чином громадяни приймають участь в частковому, додатковому фінансуванні медичної допомоги, яка не забезпечується по існуючим потребам державним бюджетом.
На підставі вищенаведеного, можна сформулювати поняття суспільно-солідарного сектору охорони здоров’я:
Суспільно-солідарна система (сектор) охорони здоров’я – це така система, яка забезпечує економічну основу надання додаткової медичної допомоги населенню за рахунок солідарно накопичених цільових персоналізованих внесків юридичних і фізичних осіб.
У суспільно-солідарному секторі функціонують та взаємодіють декілька основних елементів:
- суб’єкти територіальної общини (фізичні особи, колективи підприємств і організацій), які бажають солідарно накопичувати кошти для забезпечення себе додатковою медичною допомогою, яка не фінансується з бюджетних джерел і фондів обов’язкового медичного страхування;
- лікарняні каси – недержавні громадські членські організації сприяння охороні здоров’я і захисту прав споживачів, в основі яких лежать добровільні персоналізовані внески населення для фінансування додаткових медичних послуг в межах комплексних членських медичних програм;
- територіальні органи влади, які створюють умови для функціонування механізму лікарняних кас, формують територіальні замовлення і розробляють територіальну програму додаткової медичної допомоги;
- заклади державної системи охорони здоров’я, які виконують функції виробників додаткових медичних послуг за солідарно накопичені громадою кошти.
Одним із існуючих елементів суспільно-солідарної системи охорони здоров’я є лікарняна каса.
Лікарняна каса – недержавна, неприбуткова громадська членська організація сприяння охороні здоров’я і захисту прав пацієнтів, яка на добровільній основі об’єднує юридичних і фізичних осіб з метою забезпечення якісної, доступної додаткової медичної допомоги, фінансуємої на підставі солідарно накопичених коштів в межах затверджених цільових комплексних медичних програм.
Членський внесок у лікарняну касу представляє собою один із видів добровільного солідарного персоналізованого відрахування окремих людей, або працівників підприємства в цілому, що використовується на лікувально-оздоровчі заходи з застосуванням страхових медичних технологій при організації медичної допомоги в суспільно-солідарному секторі охорони здоров’я.
3. Законодавча база для організації і подальшої діяльності лікарняних кас.
- Закон України “Основи Законодавства України про охорону здоров’я” (1992 рік);
- Закон України “ Про об’єднання громадян” (1992 рік);
- Закон України “Про страхування” (1996 рік);
- Закон України “Про державні соціальні стандарти і державні соціальні гарантії” (2000 рік);
- Закон України “Про захист прав споживачів” (1994 рік);
- Закон України “Про благодійництво та благодійні організації” (1997 рік);
- Указ Президента України “Про додаткові заходи по поліпшенню медичної допомоги населенню України” (від 8.8.2000 р., № 963/2000);
- Указ Президента України “Про Концепцію розвитку охорони здоров’я населення України” (від 7.12.2000 р., № 1313/2000);
- Послання Президента України до Верховної Ради України “Стратегія економічного та соціального розвитку на 2000 – 2004 роки” (2000 рік);
- Рішення Конституційного Суду України від 29 травня 2002 року № 10-рп/2002. Справа № 1-13/2002;
- Кримінальний Кодекс – статті 138; 139; 140; 184 (2001 рік);
- Постанова Кабінету Міністрів України “Про затвердження Міжгалузевої “Програми “Здоров’я нації” від 10 січня 2002 року № 14.
4. Економічні основи діяльності суспільно-солідарного сектору додаткової медичної допомоги.
Указом Президента України від 7.12.2000 року “Про Концепцію розвитку охорони здоров’я населення України” передбачається подальший розвиток двох секторів медичної допомоги: сектор загальнодоступної допомоги і сектор додаткових можливостей.
Сектор додаткових можливостей визначається як суспільно-солідарний сектор, об’єднуючий на добровільній основі муніципальні медичні заклади, медичні підприємства і лікувальні установи інших організаційно-правових форм, приватно практикуючих лікарів, пов’язаних між собою єдиним замкнутим лікувально-діагностичним процесом надання медичних послуг і єдиною системою фінансування з позабюджетних (страхових, суспільно-солідарних цільових фінансових і благодійних фондів) і комерційних джерел.
Частина громадян, робітників промислових, сільськогосподарських підприємств, незалежно від форми їх власності, які беруть участь у цієї системі складають суспільну основу суспільно-солідарного сектору.
Державно-комунальні і приватні підприємства, установи, заклади, які беруть участь у акумулюванні додаткових коштів на надання медичної допомоги складають солідарну основу суспільно-солідарного сектору.
Подальший розвиток суспільно-солідарного сектора медичної допомоги неможливий без обов’язкової участі трудових колективів і окремих громадян у покритті частини витрат на медичну допомогу і підтримку свого здоров’я і без повернення функцій реального замовника і споживача медичних послуг підприємствам і установам усіх форм власності, тобто тим, хто в процесі виробництва використовує робочу силу, а значить і здоров’я людей. Тому для всіх виробників здоров’я повинне мати споживчу вартість.
Фінансування додаткової медичної допомоги із суспільно-солідарних фондів трактується як використання накопичених безповоротних добровільних персоніфікованих фінансових внесків юридичних і фізичних осіб на виконання цільових комплексних програм у суспільно-солідарному секторі медичної допомоги.
Механізми фінансово-економічній політики суспільно-солідарного сектору повинні включати в себе:
- тарифну політику в суспільно-солідарному секторі, де одним із головних інструментів регулювання фінансового механізму є тарифи на медичні послуги, які надають ЛПУ. Вони являють собою окрему групу цінових показників у грошовому вираженні, які визначають рівень відшкодування і склад витрат медичної установи, компенсованих за рахунок коштів лікарняної каси;
- багатокомпонентне фінансування в суспільно-солідарному секторі включає в себе позабюджетні цільові фонди лікарняної каси; фінансові кошти підприємств, об’єднань, організацій, установ, що направляються на охорону здоров’я; кошти добровільного медичного страхування (ДМС); кошти, що одержують ЛПУ за рахунок надання медичних послуг на платній основі (особисті кошти громадян); кредити, позички, субсидії, субвенції, дотації, податкові взаєморозрахунки; доходи від інвестування (депозитні внески, державні цінні папери); кошти спонсорів – юридичних і фізичних осіб; інші джерела, не заборонені законодавством;
- технологію оплати медичної допомоги, яка являє себе методи і принципи розрахунків покупців медичних послуг з їхніми постачальниками – лікувально-профілактичними установами. При цьому видами оплати амбулаторно-поліклінічної допомоги може бути гонорарна оплата ( оплата окремих медичних послуг), оплата за закінченим випадком (оплата за набір медичних послуг), оплата по регламентованих ставках оплати праці (оплата по детальним медичним послугам, вартість яких виражаються в балах), подушове фінансування з різними модифікаціями (допускається передача фінансових коштів амбулаторній установі на прикріплений контингент з урахуванням статево-вікового складу);
- технологію оплати стаціонарної допомоги, де оплачується фактичний обсяг наданої стаціонарної допомоги і погодженого обсягу медичної допомоги;
- технологію диференційної форми оплати, яка повинна бути індивідуалізованою, обґрунтовуватися конкретними даними участі лікаря (середнього медичного персоналу) в загальній системі медичної допомоги; бути легкою і доступною в поясненні для лікарів, або середніх медпрацівників; не навантажувати “паперотворчу” роботу лікаря; мати у своїй основі фактичний і фінансовий стан установи; ґрунтуватися на єдиній тарифній сітці; не ущемляти соціальну захищеність лікарів.
5. Управління і контроль якості медичної допомоги в суспільно-солідарному секторі.
Якість надання медичної допомоги можна оцінювати на трьох рівнях:
- стосовно конкретного хворого;
- стосовно усіх хворих, що звернулися до ЛПУ за будь-який період;
- стосовно населення в цілому.
В системі якості медичної допомоги виділяються три взаємозалежних елемента:
- учасники контролю ( тобто ті, хто повинен здійснювати контроль):
- засоби (за допомогою чого здійснюється контроль);
- механізм контролю (яким чином здійснюється контроль, послідовність дій).
У відомчій ланці, на рівні ЛПУ, контроль якості медичної допомоги є функцією:
- завідувачів підрозділів;
- заступників керівників установ по клініко-експертній роботі, лікувальній допомозі (друга ступень експертизи);
- клініко-експертних комісій (третя ступень експертизи).
На рівні органа управління охороною здоров’я контроль якості здійснюється:
- клініко-експертними комісіями органів управління всіх рівнів;
- головними штатними і позаштатними фахівцями органів управління всіх рівнів.
В необхідних випадках для проведення експертизи можуть залучатися і співробітники вузів, НДІ та інших установ на договірній основі.
6. Взаємодія з органами місцевого самоуправління і з громадськими організаціями.
Відбудова і подальша робота суспільно-солідарної системи надання медичної допомоги не може проходити без активної участі органів місцевого самоврядування.
Тісна взаємодія з органами державної влади сприяє ефективному і найбільш скорішому вирішенню проблемних питань збереження здоров’я населення, робітників промислових підприємств, удосконаленню форм і методів лікувально-профілактичної, організаційно-методичної роботи фахівців суспільно-солідарного сектору.
В роботі з громадськими організаціями можна виділити декілька суспільних груп:
- громадські організації і немедичні профспілки – потенційні корпоративні члени лікарняних кас і споживачі медичних послуг. Вони в першу чергу зацікавлені в удосконаленні системи медичної допомоги, поліпшені її якості, контролі дотримання прав пацієнтів і медико-технологічних стандартів;
- медичні громадські організації – представники виробників медичних послуг, які зацікавлені в стабільних потоках пацієнтів, фінансових додаткових інвестицій в галузь, подальшому розвитку механізмів економічної мотивації праці медиків і їхнього соціального захисту;
- громадські організації, об’єднані цільовим рішенням конкретних проблем в області охорони здоров’я – вони зацікавлені в суспільному вирішені проблем боротьби зі СНІДом, наркоманією, алкоголізмом тощо, подальшому розвитку форм і методів впровадження здорового способу життя.
Усі ці організації мають можливість через механізм суспільно-солідарної системи, і безпосередньо – через лікарняні каси, вирішувати свої проблеми з місцевими органами влади, охорони здоров’я чи конкретних лікувальних установ шляхом створення дорадчих, консультативних чи наглядових громадських Рад. |
