Закони України

Основи законодавства України про охорону здоров"я

ЗАКОН УКРАЇНИ
Основи законодавства України про охорону здоров'я

 

( Відомості Верховної Ради (ВВР), 1993, N 4, ст.19 )
( Вводиться в дію Постановою ВР
N 2802-XII від 19.11.92, ВВР, 1993, N 4, ст.20 )
( Із змінами, внесеними згідно з Декретом
N 23-92 від 31.12.92, ВВР, 1993, N 11, ст. 93

Законами

N 2978-XII від 03.02.93, ВВР, 1993, N 15, ст.132
N 4039а-XII від 25.02.94, ВВР, 1994, N 28, ст.235
N 183/94-ВРвід 23.09.94, ВВР, 1994, N 41, ст.376
N 200/94-ВР від 13.10.94, ВВР, 1994, N 45, ст.404
N 70/97-ВР від 14.02.97, ВВР, 1997, N 15, ст.115
N 1489-III від 22.02.2000, ВВР, 2000, N 19, ст.143
N 380-IV від 26.12.2002, ВВР, 2003, N 10-11, ст.86 )


 

Кожна людина має природне невід'ємне і непорушне право на охорону здоров'я. Суспільство і держава відповідальні перед сучасним і майбутніми поколіннями за рівень здоров'я і збереження генофонду народу України, забезпечують пріоритетність охорони здоров'я в діяльності держави, поліпшення умов праці, навчання, побуту і відпочинку населення, розв'язання екологічних проблем, вдосконалення медичної допомоги і запровадження здорового способу життя.

 

Основи законодавства України про охорону здоров'я визначають правові, організаційні, економічні та соціальні засади охорони здоров'я в Україні, регулюють суспільні відносини у цій галузі з метою забезпечення гармонійного розвитку фізичних і духовних сил, високої працездатності і довголітнього активного життя громадян, усунення факторів, що шкідливо впливають на їх здоров'я, попередження і зниження захворюваності, інвалідності та смертності, поліпшення спадковості.

Р о з д і л I
ЗАГАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ


Стаття 1. Законодавство України про охорону здоров'я


Законодавство України про охорону здоров'я базується на Конституції України і складається з цих Основ та інших прийнятих відповідно до них актів законодавства, що регулюють суспільні відносини у галузі охорони здоров'я.


Стаття 2. Міжнародні договори України в галузі охорони здоров'я


Якщо міжнародним договором, в якому бере участь Україна, встановлено інші правила, ніж ті, що передбачені законодавством України про охорону здоров'я, то застосовуються правила міжнародного договору.


Стаття 3. Поняття і терміни, що вживаються в законодавстві про охорону здоров'я


У цих Основах та інших актах законодавства про охорону здоров'я основні поняття мають таке значення:


здоров'я - стан повного фізичного, душевного і соціального благополуччя, а не тільки відсутність хвороб і фізичних дефектів;


охорона здоров'я - система заходів, спрямованих на забезпечення збереження і розвитку фізіологічних і психологічних функцій, оптимальної працездатності та соціальної активності людини при максимальній біологічно можливій індивідуальній тривалості життя;


заклади охорони здоров'я - підприємства, установи та організації, завданням яких є забезпечення різноманітних потреб населення в галузі охорони здоров'я шляхом подання медико-санітарної допомоги, включаючи широкий спектр профілактичних і лікувальних заходів або послуг медичного характеру, а також виконання інших функцій на основі професійної діяльності медичних працівників;


медико-санітарна допомога - комплекс спеціальних заходів, спрямованих на сприяння поліпшенню здоров'я, підвищення санітарної культури, запобігання захворюванням та інвалідності, на ранню діагностику, допомогу особам з гострими і хронічними захворюваннями та реабілітацію хворих та інвалідів.


Зміст інших понять і термінів визначається законодавством України та спеціальними словниками понять і термінів Всесвітньої організації охорони здоров'я.


Стаття 4. Основні принципи охорони здоров'я


Основними принципами охорони здоров'я в Україні є:


визнання охорони здоров'я пріоритетним напрямом діяльності суспільства і держави, одним з головних чинників виживання та розвитку народу України;


дотримання прав і свобод людини і громадянина в галузі охорони здоров'я та забезпечення пов'язаних з ними державних гарантій;


гуманістична спрямованість, забезпечення пріоритету загальнолюдських цінностей над класовими, національними, груповими або індивідуальними інтересами, підвищений медико-соціальний захист найбільш вразливих верств населення;


рівноправність громадян, демократизм і загальнодоступність медичної допомоги та інших послуг в галузі охорони здоров'я;


відповідність завданням і рівню соціально-економічного та культурного розвитку суспільства, наукова обгрунтованість, матеріально-технічна і фінансова забезпеченість;


орієнтація на сучасні стандарти здоров'я та медичної допомоги, поєднання вітчизняних традицій і досягнень із світовим досвідом в галузі охорони здоров'я;


попереджувально-профілактичний характер, комплексний соціальний, екологічний та медичний підхід до охорони здоров'я;


багатоукладність економіки охорони здоров'я і багатоканальність її фінансування, поєднання державних гарантій з демонополізацією та заохоченням підприємництва і конкуренції;


децентралізація державного управління, розвиток самоврядування закладів та самостійності працівників охорони здоров'я на правовій і договірній основі.


Стаття 5. Охорона здоров'я - загальний обов'язок суспільства та держави


Державні, громадські або інші органи, підприємства, установи, організації, посадові особи та громадяни зобов'язані забезпечити пріоритетність охорони здоров'я у власній діяльності, не завдавати шкоди здоров'ю населення і окремих осіб, у межах своєї компетенції подавати допомогу хворим, інвалідам та потерпілим від нещасних випадків, сприяти працівникам органів і закладів охорони здоров'я в їх діяльності, а також виконувати інші обов'язки, передбачені законодавством про охорону здоров'я.


Р о з д і л II
ПРАВА ТА ОБОВ'ЯЗКИ ГРОМАДЯН У ГАЛУЗІ ОХОРОНИ ЗДОРОВ'Я


Стаття 6. Право на охорону здоров'я


Кожний громадянин України має право на охорону здоров'я, що передбачає:


а) життєвий рівень, включаючи їжу, одяг, житло, медичний догляд та соціальне обслуговування і забезпечення, який є необхідним для підтримання здоров'я людини;


б) безпечне для життя і здоров'я навколишнє природне середовище;


в) санітарно-епідемічне благополуччя території і населеного пункту, де він проживає;


г) безпечні і здорові умови праці, навчання, побуту та відпочинку;


д) кваліфіковану медико-санітарну допомогу, включаючи вільний вибір лікаря і закладу охорони здоров'я;


е) достовірну та своєчасну інформацію про стан свого здоров'я і здоров'я населення, включаючи існуючі і можливі фактори ризику та їх ступінь;


є) участь в обговоренні проектів законодавчих актів і внесення пропозицій щодо формування державної політики в галузі охорони здоров'я;


ж) участь в управлінні охороною здоров'я та проведенні громадської експертизи з цих питань у порядку, передбаченому законодавством;


з) можливість об'єднання в громадські організації з метою сприяння охороні здоров'я;


и) правовий захист від будь-яких незаконних форм дискримінації, пов'язаних із станом здоров'я;


і) відшкодування заподіяної здоров'ю шкоди;


ї) оскарження неправомірних рішень і дій працівників, закладів та органів охорони здоров'я;


й) можливість проведення незалежної медичної експертизи у разі незгоди громадянина з висновками державної медичної експертизи, застосування до нього заходів примусового лікування та в інших випадках, коли діями працівників охорони здоров'я можуть бути ущемлені загальновизнані права людини і громадянина.


Законодавством України може бути визначено й інші права громадян у галузі охорони здоров'я.


Громадянам України, які перебувають за кордоном, гарантується право на охорону здоров'я у формах і обсязі, передбачених міжнародними договорами, в яких бере участь Україна.


Стаття 7. Гарантії права на охорону здоров'я


Держава згідно з Конституцією України гарантує всім громадянам реалізацію їх прав у галузі охорони здоров'я шляхом:


а) створення розгалуженої мережі закладів охорони здоров'я;


б) організації і проведення системи державних і громадських заходів щодо охорони та зміцнення здоров'я;


в) подання всім громадянам гарантованого рівня медико-санітарної допомоги у обсязі, що встановлюється Кабінетом Міністрів України;


г) здійснення державного і можливості громадського контролю та нагляду в галузі охорони здоров'я;


д) організації державної системи збирання, обробки і аналізу соціальної, екологічної та спеціальної медичної статистичної інформації;


е) встановлення відповідальності за порушення прав і законних інтересів громадян у галузі охорони здоров'я.


Стаття 8. Державний захист права на охорону здоров'я


Держава визнає право кожного громадянина України на охорону здоров'я і забезпечує його захист.


У разі порушення законних прав і інтересів громадян у галузі охорони здоров'я відповідні державні, громадські або інші органи, підприємства, установи та організації, їх посадові особи і громадяни зобов'язані вжити заходів щодо поновлення порушених прав, захисту законних інтересів та відшкодування заподіяної шкоди.


Судовий захист права на охорону здоров'я здійснюється у порядку, встановленому законодавством.


Стаття 9. Обмеження прав громадян, пов'язані із станом їх здоров'я


На підставах і в порядку, передбачених законами України, громадяни можуть бути визнані тимчасово або постійно не придатними за станом здоров'я до професійної або іншої діяльності, пов'язаної з підвищеною небезпекою для оточуючих, а також з виконанням певних державних функцій.


Застосування примусових заходів медичного характеру щодо осіб, які вчинили суспільно небезпечні діяння, обмеження прав інших громадян у вигляді примусового медичного огляду або примусової госпіталізації, а також у зв'язку з проведенням карантинних заходів допускається тільки на підставах і в порядку, передбачених законами України.


Рішення про обмеження прав громадян, пов'язані із станом їх здоров'я, можуть бути оскаржені в судовому порядку.


Стаття 10. Обов'язки громадян у галузі охорони здоров'я


Громадяни України зобов'язані:


а) піклуватись про своє здоров'я та здоров'я дітей, не шкодити здоров'ю інших громадян;


б) у передбачених законодавством випадках проходити профілактичні медичні огляди і робити щеплення;


в) подавати невідкладну допомогу іншим громадянам, які знаходяться у загрозливому для їх життя і здоров'я стані;


г) виконувати інші обов'язки, передбачені законодавством про охорону здоров'я.


Стаття 11. Права і обов'язки іноземних громадян та осіб без громадянства


Іноземні громадяни та особи без громадянства, які постійно проживають на території України, користуються такими ж правами і несуть такі ж обов'язки в галузі охорони здоров'я, як і громадяни України, якщо інше не передбачено міжнародними договорами чи законодавством України.


Права та обов'язки в галузі охорони здоров'я іноземних громадян та осіб без громадянства, які тимчасово перебувають на території України, визначаються законодавством і відповідними міжнародними договорами.

 

Р о з д і л III
ОСНОВИ ОРГАНІЗАЦІЇ ОХОРОНИ ЗДОРОВ'Я


Стаття 12. Охорона здоров'я - пріоритетний напрям державної діяльності


Охорона здоров'я - один з пріоритетних напрямів державної діяльності. Держава формує політику охорони здоров'я в Україні та забезпечує її реалізацію.


( Дію частини другої статті 12 зупинено на 2003 рік згідно із Законом N 380-IV від 26.12.2002 ) Державна політика охорони здоров'я забезпечується бюджетними асигнуваннями в розмірі, що відповідає її науково обгрунтованим потребам, але не менше десяти відсотків національного доходу.


Стаття 13. Формування державної політики охорони здоров'я


Основу державної політики охорони здоров'я формує Верховна Рада України шляхом закріплення конституційних і законодавчих засад охорони здоров'я, визначення її мети, головних завдань, напрямів, принципів і пріоритетів, встановлення нормативів і обсягів бюджетного фінансування, створення системи відповідних кредитно-фінансових, податкових, митних та інших регуляторів, затвердження переліку комплексних і цільових загальнодержавних програм охорони здоров'я.


Для вирішення питань формування державної політики охорони здоров'я при Верховній Раді України можуть створюватися дорадчі та експертні органи з провідних фахівців у галузі охорони здоров'я та представників громадськості. Порядок створення та діяльності цих органів визначається Верховною Радою України.


Складовою частиною державної політики охорони здоров'я в Україні є політика охорони здоров'я в Республіці Крим, місцеві і регіональні комплексні та цільові програми, що формуються Верховною Радою Республіки Крим, органами місцевого і регіонального самоврядування та відображають специфічні потреби охорони здоров'я населення, яке проживає на відповідних територіях.


Стаття 14. Реалізація державної політики охорони здоров'я


Реалізація державної політики охорони здоров'я покладається на органи державної виконавчої влади.


Особисту відповідальність за неї несе Президент України. Президент України у своїй щорічній доповіді Верховній Раді України передбачає звіт про стан реалізації державної політики в галузі охорони здоров'я.


Президент України виступає гарантом права громадян на охорону здоров'я, забезпечує виконання законодавства про охорону здоров'я через систему органів державної виконавчої влади проводить у життя державну політику охорони здоров'я та здійснює інші повноваження, передбачені Конституцією України.


Кабінет Міністрів України організує розробку та здійснення комплексних і цільових загальнодержавних програм, створює економічні, правові та організаційні механізми, що стимулюють ефективну діяльність в галузі охорони здоров'я, забезпечує розвиток мережі закладів охорони здоров'я, укладає міжурядові угоди і координує міжнародне співробітництво з питань охорони здоров'я, а також в межах своєї компетенції здійснює інші повноваження, покладені на органи державної виконавчої влади в галузі охорони здоров'я.


Міністерства, відомства та інші центральні органи державної виконавчої влади в межах своєї компетенції розробляють програми і прогнози в галузі охорони здоров'я, визначають єдині науково обгрунтовані державні стандарти, критерії та вимоги, що мають сприяти охороні здоров'я населення, формують і розміщують державні замовлення з метою матеріально-технічного забезпечення галузі, здійснюють державний контроль і нагляд та іншу виконавчо-розпорядчу діяльність в галузі охорони здоров'я.


Рада Міністрів Республіки Крим, Представники Президента України та підпорядковані їм органи місцевої державної адміністрації, а також виконавчі комітети сільських, селищних і міських Рад народних депутатів реалізують державну політику охорони здоров'я в межах своїх повноважень, передбачених законодавством.


Стаття 15. Органи охорони здоров'я


Спеціально уповноваженим центральним органом державної виконавчої влади в галузі охорони здоров'я є Міністерство охорони здоров'я України, компетенція якого визначається положенням, що затверджується Кабінетом Міністрів України.


Функції спеціально уповноважених органів державної виконавчої влади в адміністративно-територіальних одиницях України покладаються на відділ охорони здоров'я Ради Міністрів Республіки Крим та органи місцевої державної адміністрації.


Стаття 16. Заклади охорони здоров'я


Безпосередню охорону здоров'я населення забезпечують санітарно-профілактичні, лікувально-профілактичні, фізкультурно-оздоровчі, санаторно-курортні, аптечні, науково-медичні та інші заклади охорони здоров'я.


Заклади охорони здоров'я створюються підприємствами, установами та організаціями з різними формами власності, а також приватними особами при наявності необхідної матеріально-технічної бази і кваліфікованих фахівців. Порядок і умови створення закладів охорони здоров'я, державної реєстрації та акредитації цих закладів, а також порядок ліцензування медичної та фармацевтичної практики визначаються актами законодавства України.


Заклад охорони здоров'я здійснює свою діяльність на підставі статуту, що затверджується власником або уповноваженим ним органом.


Незалежно від юридичного статусу закладу охорони здоров'я керівництво ним може здійснювати тільки особа, яка відповідає встановленим державою єдиним кваліфікаційним вимогам. Керівнику закладу охорони здоров'я має бути забезпечена незалежність у вирішенні всіх питань, пов'язаних з охороною здоров'я.


Кабінет Міністрів України та уповноважені ним органи, а також в межах своїх повноважень органи місцевого самоврядування мають право припинити діяльність будь-якого закладу охорони здоров'я у разі порушення ним законодавства про охорону здоров'я, невиконання державних вимог щодо якості медичної допомоги та іншої діяльності в галузі охорони здоров'я або вчинення дій, що суперечать його статуту.


Стаття 17. Індивідуальна підприємницька діяльність в галузі охорони здоров'я


Держава підтримує і заохочує індивідуальну підприємницьку діяльність в галузі охорони здоров'я.


Дозвіл (ліцензія) на здійснення такої діяльності видається в порядку, передбаченому законодавством. Спори про відмову у видачі дозволу (ліцензії) розглядаються у судовому порядку.


Заняття медичною та фармацевтичною практикою без наявності відповідної ліцензії тягне за собою відповідальність, передбачену законодавством.


Стаття 18. Фінансування охорони здоров'я


Фінансування охорони здоров'я здійснюється за рахунок Державного бюджету України, бюджету Республіки Крим, бюджетів місцевого та регіонального самоврядування, фондів медичного страхування, благодійних фондів та будь-яких інших джерел, не заборонених законодавством.


Кошти Державного бюджету України, бюджету Республіки Крим, бюджетів місцевого та регіонального самоврядування, асигновані на охорону здоров'я, використовуються для забезпечення населенню гарантованого рівня медико-санітарної допомоги, фінансування державних і місцевих програм охорони здоров'я та фундаментальних наукових досліджень з цих питань.


Обсяги бюджетного фінансування визначаються на підставі науково обгрунтованих нормативів з розрахунку на одного жителя.


За рахунок Державного бюджету України, бюджету Республіки Крим, бюджетів місцевого та регіонального самоврядування фінансуються загальнодоступні для населення заклади охорони здоров'я. Кошти, не використані закладом охорони здоров'я, не вилучаються і відповідне зменшення фінансування на наступний період не проводиться.


Відомчі та інші заклади охорони здоров'я, що обслуговують лише окремі категорії населення за професійною, відомчою або іншою, не пов'язаною із станом здоров'я людини ознакою, фінансуються, як правило, за рахунок підприємств, установ і організацій, які вони обслуговують. Допускається фінансова підтримка таких закладів за рахунок державного або місцевого бюджетів, якщо працівники відповідного відомства, підприємства, установи або організації становлять значну частину населення даної місцевості.


Всі заклади охорони здоров'я мають право використовувати для підвищення якісного рівня своєї роботи кошти, добровільно передані підприємствами, установами, організаціями і окремими громадянами, а також з дозволу власника або уповноваженого ним органу встановлювати плату за послуги в галузі охорони здоров'я.


Держава забезпечує створення і функціонування системи медичного страхування населення. Страхування громадян здійснюється за рахунок Державного бюджету України, коштів підприємств, установ і організацій та власних внесків громадян. Питання організації медичного страхування населення і використання страхових коштів визначаються відповідним законодавством.


Стаття 19. Матеріально-технічне забезпечення охорони здоров'я


Держава організує матеріально-технічне забезпечення охорони здоров'я в обсязі, необхідному для подання населенню гарантованого рівня медико-санітарної допомоги. Всі заклади охорони здоров'я мають право самостійно вирішувати питання свого матеріально-технічного забезпечення. Держава сприяє виробництву медичної апаратури, інструментарію, обладнання, лабораторних реактивів, ліків, протезних і гігієнічних засобів та інших виробів, необхідних для охорони здоров'я, а також розвитку торгівлі цими виробами.


З цією метою забезпечується реалізація державних програм пріоритетного розвитку медичної, біологічної та фармацевтичної промисловості, заохочуються підприємництво і міжнародне співробітництво в галузі матеріально-технічного забезпечення охорони здоров'я, створюється система відповідних податкових, цінових, митних та інших пільг і регуляторів.


Держава може обмежувати експорт товарів, необхідних для охорони здоров'я, і сировини для їх виготовлення, якщо це може зашкодити інтересам охорони здоров'я населення України.


Для забезпечення належної якості виробів, необхідних для охорони здоров'я, їх застосування дозволяється лише після обов'язкової апробації, здійснюваної у порядку, погодженому з Міністерством охорони здоров'я України.


Стаття 20. Наукове забезпечення охорони здоров'я


Держава сприяє розвитку наукових досліджень у галузі охорони здоров'я і впровадженню їх результатів у діяльність закладів і працівників охорони здоров'я. Дослідження, що проводяться академічними і відомчими науковими установами, навчальними закладами та іншими науковими установами і підрозділами або окремими науковцями, фінансуються на конкурсній основі з державного бюджету, а також за рахунок будь-яких інших джерел фінансування, що не суперечать законодавству.


Всі державні програми у галузі охорони здоров'я та найважливіші заходи щодо їх здійснення підлягають обов'язковій попередній науковій експертизі у провідних національних і міжнародних установах, визначених Кабінетом Міністрів України.


Вищою науковою медичною установою України із статусом самоврядної організації і незалежною у проведенні досліджень і розробці напрямів наукового пошуку є Академія медичних наук України.


Стаття 21. Податкові та інші пільги в галузі охорони здоров'я


Заклади охорони здоров'я, особи, які здійснюють підприємницьку діяльність в галузі охорони здоров'я, а також суб'єкти господарювання, що виробляють продукцію, необхідну для забезпечення діяльності закладів охорони здоров'я, користуються податковими та іншими пільгами, передбаченими законодавством.


Стаття 22. Державний контроль і нагляд в галузі охорони здоров'я


Держава через спеціально уповноважені органи виконавчої влади здійснює контроль і нагляд за додержанням законодавства про охорону здоров'я, державних стандартів, критеріїв та вимог, спрямованих на забезпечення здорового навколишнього природного середовища і санітарно-епідемічного благополуччя населення, нормативів професійної діяльності в галузі охорони здоров'я, вимог Державної Фармакопеї, стандартів медичного обслуговування, медичних матеріалів і технологій.


Стаття 23. Вищий нагляд за додержанням законодавства про охорону здоров'я


Вищий нагляд за додержанням законодавства про охорону здоров'я здійснюють Генеральний прокурор України і підпорядковані йому прокурори.


Стаття 24. Участь громадськості в охороні здоров'я


Органи та заклади охорони здоров'я зобов'язані сприяти реалізації права громадян на участь в управлінні охороною здоров'я і проведенні громадської експертизи з цих питань.


При органах та закладах охорони здоров'я можуть створюватися громадські консультативні або наглядові ради, які сприятимуть їх діяльності та забезпечуватимуть інформованість населення і громадський контроль в галузі охорони здоров'я.


У визначенні змісту та шляхів виконання загальнодержавних та місцевих програм охорони здоров'я, здійсненні відповідних конкретних заходів, вирішенні кадрових, наукових та інших проблем організації державної діяльності в цій галузі можуть брати участь фахові громадські організації працівників охорони здоров'я та інші об'єднання громадян, в тому числі міжнародні.

 

 

Р о з д і л IV
ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ЗДОРОВИХ І БЕЗПЕЧНИХ УМОВ ЖИТТЯ


Стаття 25. Підтримання необхідного для здоров'я життєвого рівня населення


Держава забезпечує життєвий рівень населення, включаючи їжу, одяг, житло, медичний догляд, соціальне обслуговування і забезпечення, який є необхідним для підтримання його здоров'я.


З цією метою на основі науково обгрунтованих медичних, фізіологічних та санітарно-гігієнічних вимог встановлюються єдині мінімальні норми заробітної плати, пенсій, стипендій, соціальної допомоги та інших доходів населення, організується натуральне, в тому числі безплатне, забезпечення найбільш вразливих верств населення продуктами харчування, одягом, ліками та іншими предметами першої необхідності, здійснюється комплекс заходів щодо задоволення життєвих потреб біженців, безпритульних та інших осіб, які не мають певного місця проживання, безплатно надаються медична допомога і соціальне обслуговування особам, які перебувають у важкому матеріальному становищі, загрозливому для їх життя і здоров'я.


Медичні, фізіологічні та санітарно-гігієнічні вимоги щодо життєвого рівня населення затверджуються Верховною Радою України.


Стаття 26. Охорона навколишнього природного середовища


Держава забезпечує охорону навколишнього природного середовища як важливої передумови життя і здоров'я людини шляхом охорони живої і неживої природи, захисту людей від негативного екологічного впливу, шляхом досягнення гармонійної взаємодії особи, суспільства та природи, раціонального використання і відтворення природних ресурсів.


Відносини у галузі охорони навколишнього природного середовища регулюються відповідним законодавством України і міжнародними договорами.


Стаття 27. Забезпечення санітарно-епідемічного благополуччя територій і населених пунктів


Санітарно-епідемічне благополуччя територій і населених пунктів забезпечується системою державних стимулів та регуляторів, спрямованих на суворе дотримання санітарно-гігієнічних і санітарно-протиепідемічних правил та норм, комплексом спеціальних санітарно-гігієнічних і санітарно-протиепідемічних заходів та організацією державного санітарного нагляду.


В Україні встановлюються єдині санітарно-гігієнічні вимоги до планування і забудови населених пунктів; будівництва і експлуатації промислових та інших об'єктів; очистки і знешкодження промислових та комунально-побутових викидів, відходів і покидьків; утримання та використання жилих, виробничих і службових приміщень та територій, на яких вони розташовані; організації харчування і водопостачання населення; виробництва, застосування, зберігання, транспортування та захоронення радіоактивних, отруйних і сильнодіючих речовин; утримання і забою свійських та диких тварин, а також до іншої діяльності, що може загрожувати санітарно-епідемічному благополуччю територій і населених пунктів.


Стаття 28. Створення сприятливих для здоров'я умов праці, навчання, побуту та відпочинку


З метою забезпечення сприятливих для здоров'я умов праці, навчання, побуту та відпочинку, високого рівня працездатності, профілактики травматизму і професійних захворювань, отруєнь та відвернення іншої можливої шкоди для здоров'я встановлюються єдині санітарно-гігієнічні вимоги до організації виробничих та інших процесів, пов'язаних з діяльністю людей, а також до якості машин, обладнання, будівель, споживчих товарів та інших об'єктів, які можуть мати шкідливий вплив на здоров'я. Всі державні стандарти, технічні умови і промислові зразки обов'язково погоджуються з органами охорони здоров'я в порядку, встановленому законодавством.


Власники і керівники підприємств, установ і організацій зобов'язані забезпечити в їх діяльності виконання правил техніки безпеки, виробничої санітарії та інших вимог щодо охорони праці, передбачених законодавством про працю, не допускати шкідливого впливу на здоров'я людей та навколишнє середовище.


Держава забезпечує нагляд і контроль за створенням сприятливих для здоров'я умов праці, навчання, побуту і відпочинку, сприяє громадському контролю з цих питань.


Стаття 29. Збереження генофонду народу України


В інтересах збереження генофонду народу України, запобігання демографічній кризі, забезпечення здоров'я майбутніх поколінь і профілактики спадкових захворювань держава здійснює комплекс заходів, спрямованих на усунення факторів, що шкідливо впливають на генетичний апарат людини, а також створює систему державного генетичного моніторингу, організує медико-генетичну допомогу населенню, сприяє збагаченню і поширенню наукових знань в галузі генетики і демографії.


Забороняється медичне втручання, яке може викликати розлад генетичного апарату людини.


Стаття 30. Запобігання інфекційним захворюванням, небезпечним для населення


Держава забезпечує планомірне науково обгрунтоване попередження, лікування, локалізацію та ліквідацію масових інфекційних захворювань.


Особи, які є носіями збудників інфекційних захворювань, небезпечних для населення, усуваються від роботи та іншої діяльності, яка може сприяти поширенню інфекційних хвороб, і підлягають медичному нагляду і лікуванню за рахунок держави з виплатою в разі потреби допомоги по соціальному страхуванню. Щодо окремих особливо небезпечних інфекційних захворювань можуть здійснюватися обов'язкові медичні огляди, профілактичні щеплення, лікувальні та карантинні заходи в порядку, встановленому законами України.


У разі загрози виникнення або поширення епідемічних захворювань Президентом України відповідно до законів України та рекомендацій органів охорони здоров'я можуть запроваджуватися особливі умови і режими праці, навчання, пересування і перевезення на всій території України або в окремих її місцевостях, спрямовані на запобігання поширенню та ліквідацію цих захворювань.


Органи місцевої державної адміністрації та регіонального і місцевого самоврядування зобов'язані активно сприяти здійсненню протиепідемічних заходів.


Перелік особливо небезпечних і небезпечних інфекційних захворювань та умови визнання особи інфекційно хворою або носієм збудника інфекційного захворювання визначаються Міністерством охорони здоров'я України і публікуються в офіційних джерелах.


Стаття 31. Обов'язкові медичні огляди


З метою охорони здоров'я населення організуються профілактичні медичні огляди неповнолітніх, вагітних жінок, працівників підприємств, установ і організацій з шкідливими і небезпечними умовами праці, військовослужбовців та осіб, професійна чи інша діяльність яких пов'язана з обслуговуванням населення або підвищеною небезпекою для оточуючих.


Власники та керівники підприємств, установ і організацій несуть відповідальність за своєчасність проходження своїми працівниками обов'язкових медичних оглядів та за шкідливі наслідки для здоров'я населення, спричинені допуском до роботи осіб, які не пройшли обов'язкового медичного огляду.


Перелік категорій населення, які повинні проходити обов'язкові медичні огляди, періодичність, джерела фінансування та порядок цих оглядів визначаються Кабінетом Міністрів України.


Стаття 32. Сприяння здоровому способу життя населення


Держава сприяє утвердженню здорового способу життя населення шляхом поширення наукових знань з питань охорони здоров'я, організації медичного, екологічного і фізичного виховання, здійснення заходів, спрямованих на підвищення гігієнічної культури населення, створення необхідних умов, в тому числі медичного контролю, для заняття фізкультурою, спортом і туризмом, розвиток мережі лікарсько-фізкультурних закладів, профілакторіїв, баз відпочинку та інших оздоровчих закладів, на боротьбу із шкідливими для здоров'я людини звичками, встановлення системи соціально-економічного стимулювання осіб, які ведуть здоровий спосіб життя. ( Частина перша статті 32 із змінами, внесеними згідно із Законом N 200/94-ВР від 13.10.94 )


В Україні проводиться державна політика обмеження куріння та вживання алкогольних напоїв. Реклама тютюнових виробів, алкогольних напоїв та інших товарів, шкідливих для здоров'я людини, здійснюється відповідно до Закону України "Про рекламу".
( Частина друга статті 32 в редакції Закону N 70/97-ВР від 14.02.97 )


З метою запобігання шкоди здоров'ю населення забороняється проведення без спеціального дозволу Міністерства охорони здоров'я України розрахованих на масову аудиторію лікувальних сеансів та інших аналогічних заходів з використанням гіпнозу та інших методів психічного або біоенергетичного впливу.


Р о з д і л V
ЛІКУВАЛЬНО-ПРОФІЛАКТИЧНА ДОПОМОГА


Стаття 33. Забезпечення лікувально-профілактичною допомогою


Громадянам України надається лікувально-профілактична допомога поліклініками, лікарнями, диспансерами, клініками науково-дослідних інститутів та іншими акредитованими закладами охорони здоров'я, службою швидкої медичної допомоги, а також окремими медичними працівниками, які мають відповідний дозвіл (ліцензію).


Для забезпечення лікувально-профілактичною допомогою громадян України, які мають відповідні пільги, встановлені законодавством, створюються спеціальні лікувально-профілактичні заклади.


Стаття 34. Лікуючий лікар


Лікуючий лікар може обиратися безпосередньо пацієнтом або призначатися керівником закладу охорони здоров'я чи його підрозділу. Обов'язками лікуючого лікаря є своєчасне і кваліфіковане обстеження і лікування пацієнта. Пацієнт вправі вимагати заміни лікаря.


Лікар має право відмовитися від подальшого ведення пацієнта, якщо останній не виконує медичних приписів або правил внутрішнього розпорядку закладу охорони здоров'я, за умови, що це не загрожуватиме життю хворого і здоров'ю населення.


Лікар не несе відповідальності за здоров'я хворого у разі відмови останнього від медичних приписів або порушення пацієнтом встановленого для нього режиму.


Стаття 35. Види лікувально-профілактичної допомоги


Держава гарантує подання доступної соціальної прийнятної первинної лікувально-профілактичної допомоги як основної частини медико-санітарної допомоги населенню, що передбачає консультацію лікаря, просту діагностику і лікування основних найпоширеніших захворювань, травм та отруєнь, профілактичні заходи, направлення пацієнта для подання спеціалізованої і високоспеціалізованої допомоги. Первинна лікувально-профілактична допомога подається переважно за територіальною ознакою сімейними лікарями або іншими лікарями загальної практики.


Спеціалізована (вторинна) лікувально-профілактична допомога подається лікарями, які мають відповідну спеціалізацію і можуть забезпечити більш кваліфіковане консультування, діагностику, профілактику і лікування, ніж лікарі загальної практики.


Високоспеціалізована (третинна) лікувально-профілактична допомога подається лікарем або групою лікарів, які мають відповідну підготовку у галузі складних для діагностики і лікування захворювань, у разі лікування хвороб, що потребують спеціальних методів діагностики та лікування, а також з метою встановлення діагнозу і проведення лікування захворювань, що рідко зустрічаються.


Стаття 36. Направлення хворих на лікування за кордон


Громадяни України можуть направлятися для лікування за кордон у разі необхідності подання того чи іншого виду медичної допомоги хворому та неможливості її подання в закладах охорони здоров'я України.


Державні органи зобов'язані сприяти виїзду громадян України за кордон і перебуванню там в період лікування.


Порядок направлення громадян України за кордон для лікування встановлюється Кабінетом Міністрів України.


Стаття 37. Подання медичної допомоги в невідкладних та екстремальних ситуаціях


Медичні працівники зобов'язані подавати першу невідкладну допомогу при нещасних випадках і гострих захворюваннях. Медична допомога забезпечується службою швидкої медичної допомоги або найближчими лікувально-профілактичними закладами незалежно від відомчої підпорядкованості та форм власності з подальшим відшкодуванням витрат.


У невідкладних випадках, коли подання медичної допомоги через відсутність медичних працівників на місці неможливе, підприємства, установи, організації та громадяни зобов'язані надавати транспорт для перевезення хворого до лікувально-профілактичного закладу. В цих випадках першу невідкладну допомогу також повинні подавати співробітники міліції, пожежної охорони, аварійних служб, водії транспортних засобів та представники інших професій, на яких цей обов'язок покладено законодавством і службовими інструкціями.


У разі загрози життю хворого медичні працівники та інші громадяни мають право використати будь-який наявний транспортний засіб для проїзду до місця перебування хворого з метою подання невідкладної допомоги або транспортування його в найближчий лікувально-профілактичний заклад.


Подання безплатної допомоги громадянам в екстремальних ситуаціях (стихійне лихо, катастрофи, аварії, масові отруєння, епідемії, епізоотії, радіаційне, бактеріологічне і хімічне забруднення тощо) покладається насамперед на спеціалізовані бригади постійної готовності служби екстреної медичної допомоги з відшкодуванням необхідних витрат місцевих закладів охорони здоров'я в повному обсязі за рахунок централізованих фондів.


Громадянам, які під час невідкладної або екстремальної ситуації брали участь у рятуванні людей і сприяли поданню медичної допомоги, гарантується у разі потреби в порядку, встановленому законодавством, безплатне лікування та матеріальна компенсація шкоди, заподіяної їх здоров'ю та майну.


Відповідальність за несвоєчасне і неякісне забезпечення подання медичної допомоги, що призвело до тяжких наслідків, несуть органи влади і спеціальні заклади, які обслуговують лікувальні заклади.


Стаття 38. Вибір лікаря і лікувального закладу


Кожний пацієнт має право вільного вибору лікаря, якщо останній може запропонувати свої послуги

.

Кожний пацієнт має право, коли це виправдано його станом, бути прийнятим в будь-якому державному лікувально-профілактичному закладі за своїм вибором, якщо цей заклад має можливість забезпечити відповідне лікування.


Стаття 39. Обов'язок надання медичної інформації


Лікар зобов'язаний пояснити пацієнтові в доступній формі стан його здоров'я, мету запропонованих досліджень і лікувальних заходів, прогноз можливого розвитку захворювання, в тому числі наявності ризику для життя і здоров'я.


Пацієнт має право знайомитися з історією своєї хвороби та іншими документами, що можуть слугувати для подальшого лікування.


В особливих випадках, коли повна інформація може завдати шкоди здоров'ю пацієнта, лікар може її обмежити. В цьому разі він інформує членів сім'ї або законного представника пацієнта, враховуючи особисті інтереси хворого. Таким же чином лікар діє, коли пацієнт перебуває в непритомному стані.


Стаття 40. Лікарська таємниця


Медичні працівники та інші особи, яким у зв'язку з виконанням професійних або службових обов'язків стало відомо про хворобу, медичне обстеження, огляд та їх результати, інтимну і сімейну сторони життя громадянина, не мають права розголошувати ці відомості, крім передбачених законодавчими актами випадків.


При використанні інформації, що становить лікарську таємницю, в навчальному процесі, науково-дослідній роботі, в тому числі у випадках її публікації у спеціальній літературі, повинна бути забезпечена анонімність пацієнта.


Стаття 41. Звільнення від роботи на період хвороби


На період хвороби з тимчасовою втратою працездатності громадянам надається звільнення від роботи з виплатою у встановленому законодавством України порядку допомоги по соціальному страхуванню.


Стаття 42. Загальні умови медичного втручання


Медичне втручання (застосування методів діагностики, профілактики або лікування, пов'язаних із впливом на організм людини) допускається лише в тому разі, коли воно не може завдати шкоди здоров'ю пацієнта.


Медичне втручання, пов'язане з ризиком для здоров'я пацієнта, допускається як виняток в умовах гострої потреби, коли можлива шкода від застосування методів діагностики, профілактики або лікування є меншою, ніж та, що очікується в разі відмови від втручання, а усунення небезпеки для здоров'я пацієнта іншими методами неможливе.


Ризиковані методи діагностики, профілактики або лікування визнаються допустимими, якщо вони відповідають сучасним науково обгрунтованим вимогам, спрямовані на відвернення реальної загрози життю та здоров'ю пацієнта, застосовуються за згодою інформованого про їх можливі шкідливі наслідки пацієнта, а лікар вживає всіх належних у таких випадках заходів для відвернення шкоди життю та здоров'ю пацієнта.


Стаття 43. Згода на медичне втручання


Згода інформованого відповідно до статті 39 цих Основ пацієнта необхідна для застосування методів діагностики, профілактики та лікування. Щодо пацієнта, який не досяг віку 15 років, а також пацієнта, визнаного в установленому законом порядку недієздатним, медичне втручання здійснюється за згодою їх законних представників. ( Частина перша статті 43 в редакції Закону N 1489-III від 22.02.2000 )


У невідкладних випадках, коли реальна загроза життю хворого є наявною, згода хворого або його законних представників на медичне втручання не потрібна.


Якщо відсутність згоди може призвести до тяжких для пацієнта наслідків, лікар зобов'язаний йому це пояснити. Якщо і після цього пацієнт відмовляється від лікування, лікар має право взяти від нього письмове підтвердження, а при неможливості його одержання - засвідчити відмову відповідним актом у присутності свідків.


Якщо відмову дає законний представник пацієнта і вона може мати для пацієнта тяжкі наслідки, лікар повинен повідомити про це органи опіки і піклування.


Стаття 44. Застосування методів профілактики, діагностики, лікування і лікарських засобів


У медичній практиці лікарі зобов'язані застосовувати методи профілактики, діагностики і лікування та лікарські засоби, дозволені Міністерством охорони здоров'я України.


В інтересах вилікування хворого та за його згодою, а щодо неповнолітніх та осіб, яких було визнано судом недієздатними, - за згодою їх батьків, опікунів або піклувальників лікар може застосовувати нові, науково обгрунтовані, але ще не допущені до загального застосування методи діагностики, профілактики, лікування та лікарські засоби. Щодо осіб віком від п'ятнадцяти до вісімнадцяти років чи визнаних судом обмежено дієздатними застосування таких методів та засобів проводиться за їх згодою та згодою їх батьків або інших законних представників.


Порядок застосування зазначених методів діагностики, профілактики, лікування і лікарських засобів встановлює Міністерство охорони здоров'я України.


Стаття 45. Медико-біологічні експерименти на людях


Застосування медико-біологічних експериментів на людях допускається із суспільно корисною метою за умови їх наукової обгрунтованості, переваги можливого успіху над ризиком спричинення тяжких наслідків для здоров'я або життя, гласності застосування експерименту, повної інформованості і добровільної згоди особи, яка підлягає експерименту, щодо вимог його застосування, а також за умови збереження в необхідних випадках лікарської таємниці. Забороняється проведення науково-дослідного експерименту на хворих, ув'язнених або військовополонених, а також терапевтичного експерименту на людях, захворювання яких не має безпосереднього зв'язку з метою досліду.


Порядок проведення медико-біологічних експериментів регулюється законодавчими актами України.


Стаття 46. Донорство крові та її компонентів


Здача крові для лікувального застосування здійснюється громадянами добровільно. Забороняється взяття донорської крові примусово, а також від людей, захворювання яких можуть передаватись реципієнту або заподіяти шкоду його здоров'ю. Органи і заклади охорони здоров'я при сприянні власників і керівників підприємств, установ та організацій зобов'язані всебічно розвивати донорство.


Донорам надаються пільги, передбачені законодавством України.


Стаття 47. Трансплантація органів та інших анатомічних матеріалів


Застосування методу пересадки від донора до реципієнта органів та інших анатомічних матеріалів здійснюється у визначеному законодавством порядку при наявності їх згоди або згоди їх законних представників за умови, якщо використання інших засобів і методів для підтримання життя, відновлення або поліпшення здоров'я не дає бажаних результатів, а завдана при цьому шкода донору є меншою, ніж та, що загрожувала реципієнту.


Стаття 48. Штучне запліднення та імплантація ембріона


Застосування штучного запліднення та імплантації ембріона здійснюється згідно з умовами та порядком, встановленими Міністерством охорони здоров'я України, на прохання дієздатної жінки, з якою проводиться така дія, за умови наявності письмової згоди подружжя, забезпечення анонімності донора та збереження лікарської таємниці.


Розкриття анонімності донора може бути здійснено в порядку, передбаченому законодавством.


Стаття 49. Застосування методів стерилізації


Застосування методів стерилізації може здійснюватися за власним бажанням або добровільною згодою пацієнта в акредитованих закладах охорони здоров'я за медичними показаннями, що встановлюються Міністерством охорони здоров'я України.


Стаття 50. Добровільне штучне переривання вагітності


Операція штучного переривання вагітності (аборт) може бути проведена за бажанням жінки у акредитованих закладах охорони здоров'я при вагітності строком не більше 12 тижнів.


Аборт при вагітності від 12 до 28 тижнів за соціальними і медичними показаннями може бути зроблено в окремих випадках і в порядку, що встановлюється Кабінетом Міністрів України.


Стаття 51. Зміна (корекція) статевої належності


На прохання пацієнта відповідно до медико-біологічних і соціально-психологічних показань, які встановлюються Міністерством охорони здоров'я України, йому може бути проведено шляхом медичного втручання в акредитованих закладах охорони здоров'я зміну (корекцію) його статевої належності.


Особі, якій було здійснено зміну статевої належності, видається медичне свідоцтво, на підставі якого надалі вирішується питання про відповідні зміни в її правовому статусі.


Стаття 52. Подання медичної допомоги хворому в критичному для життя стані


Медичні працівники зобов'язані подавати медичну допомогу у повному обсязі хворому, який знаходиться в критичному для життя стані. Така допомога може також подаватися спеціально створеними закладами охорони здоров'я, що користуються пільгами з боку держави.


Активні заходи щодо підтримання життя хворого припиняються в тому випадку, коли стан людини визначається як незворотня смерть. Порядок припинення таких заходів, поняття та критерії смерті визначаються Міністерством охорони здоров'я України відповідно до сучасних міжнародних вимог.


Медичним працівникам забороняється здійснення еутаназії - навмисного прискорення смерті або умертвіння невиліковно хворого з метою припинення його страждань.


Стаття 53. Спеціальні заходи профілактики та лікування соціально небезпечних захворювань


З метою охорони здоров'я населення органи і заклади охорони здоров'я зобов'язані здійснювати спеціальні заходи профілактики та лікування соціально небезпечних захворювань (туберкульоз, психічні, венеричні захворювання, СНІД, лепра, хронічний алкоголізм, наркоманія), а також карантинних захворювань.


Порядок здійснення госпіталізації та лікування таких хворих, у тому числі і у примусовому порядку, встановлюється законодавчими актами України.

 

 

Р о з д і л VI
ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ЛІКАРСЬКИМИ І ПРОТЕЗНИМИ ЗАСОБАМИ


Стаття 54. Порядок забезпечення лікарськими засобами та імунобіологічними препаратами


Громадяни забезпечуються лікарськими засобами та імунобіологічними препаратами через аптечні та лікувально-профілактичні заклади.


Порядок забезпечення громадян безплатно або на пільгових умовах лікарськими засобами та імунобіологічними препаратами визначається законодавством України.


Аптечні і лікувально-профілактичні заклади можуть відпускати лише такі лікарські засоби та імунобіологічні препарати, які дозволені для застосування Міністерством охорони здоров'я України, і несуть відповідальність за забезпечення належного режиму їх зберігання та реалізації, а також за підтримання обов'язкового асортименту лікарських засобів та імунобіологічних препаратів, в тому числі необхідного запасу на випадок епідемічних захворювань, стихійного лиха та катастроф.


Міністерство охорони здоров'я України регулярно інформує працівників охорони здоров'я і населення про лікарські засоби та імунобіологічні препарати, дозволені до застосування.


Стаття 55. Виробництво лікарських засобів та імунобіологічних препаратів


Виробництво нових лікарських засобів та імунобіологічних препаратів для медичних цілей допускається з дозволу Міністерства охорони здоров'я України після встановлення їх лікувальної або профілактичної ефективності.


Якість лікарських засобів та імунобіологічних препаратів повинна відповідати вимогам Державної Фармакопеї України і технічним умовам, затвердженим у встановленому порядку.


Контроль за якістю лікарських засобів та імунобіологічних препаратів, що виготовляються підприємствами України, здійснюється Міністерством охорони здоров'я України.


Стаття 56. Забезпечення протезною допомогою


Громадяни у необхідних випадках забезпечуються протезами, ортопедичними, коригуючими виробами, окулярами, слуховими апаратами, засобами лікувальної фізкультури і спеціальними засобами пересування.


Категорії осіб, які підлягають безплатному або пільговому забезпеченню зазначеними виробами і предметами, а також умови і порядок забезпечення ними встановлюються законодавством України.


Р о з д і л VII
ОХОРОНА ЗДОРОВ'Я МАТЕРІ ТА ДИТИНИ


Стаття 57. Заохочення материнства. Гарантії охорони здоров'я матері та дитини


Материнство в Україні охороняється і заохочується державою.


Охорона здоров'я матері та дитини забезпечується організацією широкої мережі жіночих, медико-генетичних та інших консультацій, пологових будинків, санаторіїв та будинків відпочинку для вагітних жінок і матерів з дітьми, ясел, садків та інших дитячих закладів; наданням жінці відпустки у зв'язку з вагітністю і пологами з виплатою допомоги по соціальному страхуванню та встановленням перерв у роботі для годування дитини; виплатою у встановленому порядку допомоги у зв'язку з народженням дитини і допомоги на час догляду за хворою дитиною; забороною застосування праці жінок на важких і шкідливих для здоров'я виробництвах, переведенням вагітних жінок на легку роботу із збереженням середнього заробітку; поліпшенням і оздоровленням умов праці та побуту; усуненням негативних екологічних факторів; державною і громадською допомогою сім'ї та іншими заходами у порядку, встановленому законодавством України.


З метою охорони здоров'я жінки їй надається право самій вирішувати питання про материнство.


Стаття 58. Забезпечення медичною допомогою вагітних жінок і новонароджених


Заклади охорони здоров'я забезпечують кожній жінці кваліфікований медичний нагляд за перебігом вагітності, стаціонарну медичну допомогу при пологах і лікувально-профілактичну допомогу матері та новонародженій дитині.


Стаття 59. Піклування про зміцнення та охорону здоров'я дітей і підлітків


Батьки зобов'язані піклуватися про здоров'я своїх дітей, їх фізичний та духовний розвиток, ведення ними здорового способу життя. У разі порушення цього обов'язку, якщо воно завдає істотної шкоди здоров'ю дитини, винні у встановленому порядку можуть бути позбавлені батьківських прав.


З метою виховання здорового молодого покоління з гармонійним розвитком фізичних і духовних сил держава забезпечує розвиток широкої мережі дитячих садків, шкіл-інтернатів, оздоровниць, таборів відпочинку та інших дитячих закладів.


Дітям, які перебувають на вихованні в дитячих закладах і навчаються в школах, забезпечуються необхідні умови для збереження і зміцнення здоров'я та гігієнічного виховання. Умови навчально-трудового навантаження, а також вимоги щодо режиму проведення занять визначаються за погодженням з Міністерством охорони здоров'я України.


Стаття 60. Забезпечення дітей і підлітків медичною допомогою


Медична допомога дітям і підліткам забезпечується лікувально-профілактичними і оздоровчими закладами, дитячими поліклініками, відділеннями, диспансерами, лікарнями, санаторіями та іншими закладами охорони здоров'я. До державних дитячих санаторіїв путівки дітям надаються безплатно.


Діти і підлітки перебувають під диспансерним наглядом.


Стаття 61. Дитяче харчування


Держава забезпечує дітей віком до трьох років виготовленими переважно на промисловій основі з екологічно чистої сировини якісними дитячими сумішами та іншими продуктами дитячого харчування.


Контроль за виконанням санітарно-гігієнічних та інших нормативних вимог щодо продуктів дитячого харчування покладається на органи державного санітарного нагляду.
( Стаття 61 в редакції Закону N 2978-12 від 03.02.93 )


Стаття 62. Контроль за охороною здоров'я дітей у дитячих виховних і навчальних закладах


Контроль за охороною здоров'я дітей та проведенням оздоровчих заходів у дитячих виховних і навчальних закладах здійснюють органи та заклади охорони здоров'я разом з органами і закладами народної освіти за участю громадських організацій.


Стаття 63. Державна допомога громадянам у здійсненні догляду за дітьми з дефектами фізичного та психічного розвитку


Діти з дефектами фізичного або психічного розвитку, які потребують медико-соціальної допомоги і спеціального догляду, за бажанням батьків або осіб, які їх замінюють, можуть утримуватися в будинках дитини, дитячих будинках та інших спеціалізованих дитячих закладах за державний рахунок.


Сім'ям або особам та закладам, на утриманні яких перебувають такі діти, подається медико-соціальна допомога у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.


Стаття 64. Пільги, що надаються матерям в разі хвороби дітей


При неможливості госпіталізації або відсутності показань до стаціонарного лікування хворої дитини мати або інший член сім'ї, який доглядає дитину, може звільнятися від роботи з виплатою допомоги з фондів соціального страхування у встановленому порядку. При стаціонарному лікуванні дітей віком до шести років, а також тяжкохворих дітей старшого віку, які потребують за висновком лікарів материнського догляду, матері або іншим членам сім'ї надається можливість перебувати з дитиною в лікувальному закладі із забезпеченням безплатного харчування і умов для проживання та виплатою допомоги по соціальному страхуванню у встановленому порядку.


Стаття 65. Контроль за трудовим і виробничим навчанням та умовами праці підлітків


Виробниче навчання підлітків дозволяється відповідно до законодавства за тими професіями, які відповідають їх віку, фізичному і розумовому розвитку та стану здоров'я. Трудове та виробниче навчання здійснюється під систематичним медичним контролем.


Контроль за умовами праці підлітків, а також проведенням спеціальних заходів, спрямованих на запобігання захворюванням підлітків, здійснюють органи і заклади охорони здоров'я разом з власниками підприємств, установ, організацій, а також органами професійно-технічної освіти, органами народної освіти, громадськими організаціями.


Стаття 66. Обов'язкові медичні огляди працюючих підлітків


Медичний огляд підлітків є обов'язковим для вирішення питання про прийняття їх на роботу. Медичні огляди працюючих підлітків повинні проводитись регулярно, але не рідше одного разу на рік.


Р о з д і л VIII
МЕДИКО-САНІТАРНЕ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ
САНАТОРНО-КУРОРТНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ І ВІДПОЧИНКУ


Стаття 67. Медико-санітарне забезпечення санаторно-курортної діяльності


Санаторно-курортні заклади здійснюють свою діяльність у порядку, передбаченому законодавством про курорти. З метою забезпечення подання в них належної лікувально-профілактичної допомоги відкриття санаторно-курортного закладу, встановлення його спеціалізації (медичного профілю) та медичних показань і протипоказань для санаторно-курортного лікування здійснюється за погодженням з Міністерством охорони здоров'я України або уповноваженим ним на це органом.


Потреба у санаторно-курортному лікуванні визначається лікарем за станом здоров'я хворого і оформляється медичними документами відповідно до встановленого Міністерством охорони здоров'я України зразка.


Органи охорони здоров'я зобов'язані подавати санаторно-курортним закладам науково-методичну і консультативну допомогу.


Державний контроль за поданням лікувально-профілактичної допомоги в санаторно-курортних закладах здійснюють Міністерство охорони здоров'я України і уповноважені ним органи, які мають право у встановленому законодавчими актами порядку зупиняти діяльність цих закладів через порушення законодавства про охорону здоров'я або законних прав та інтересів громадян.


Стаття 68. Медико-санітарне забезпечення відпочинку


Власники та керівники будинків відпочинку, пансіонатів, туристських баз, інших підприємств, установ і організацій, діяльність яких пов'язана з організацією відпочинку населення, зобов'язані створити здорові і безпечні умови для відпочинку, фізкультурно-оздоровчих занять, додержувати законодавства про охорону здоров'я і санітарно-гігієнічних норм, забезпечити можливість подання особам, які відпочивають, необхідної лікувально-профілактичної допомоги. ( Частина перша статті 68 із змінами, внесеними згідно із Законом N 200/94-ВР від 13.10.94 )


Державний контроль за медико-санітарним забезпеченням відпочинку населення здійснюють органи охорони здоров'я.


 



Про лікарські засоби

ЗАКОН УКРАЇНИ
"Про лікарські засоби"


Із змінами і доповненнями, внесеними Законами України
від 14 лютого 1997 року N 70/97-ВР, від 30 червня 1999 року N 783-XIV



Цей Закон регулює правовідносини, пов'язані із створенням, реєстрацією, виробництвом, контролем якості та реалізацією лікарських засобів, визначає права та обов'язки підприємств, установ, організацій і громадян, а також повноваження у цій сфері органів державної виконавчої влади і посадових осіб.

 
 

Розділ I
ЗАГАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ



Стаття 1. Законодавство про лікарські засоби


Законодавство про лікарські засоби складається з цього Закону та інших актів законодавства, прийнятих відповідно до нього.


Стаття 2. Визначення термінів


В законодавстві про лікарські засоби терміни вживаються у такому значенні:


лікарські засоби - речовини або їх суміші природного, синтетичного чи біотехнологічного походження, які застосовуються для запобігання вагітності, профілактики, діагностики та лікування захворювань людей або зміни стану і функцій організму.


До лікарських засобів належать: діючі речовини (субстанції); готові лікарські засоби (лікарські препарати, ліки, медикаменти); гомеопатичні засоби; засоби, які використовуються для виявлення збудників хвороб, а також боротьби із збудниками хвороб або паразитами; лікарські косметичні засоби та лікарські домішки до харчових продуктів;


готові лікарські засоби (лікарські препарати, ліки, медикаменти) - дозовані лікарські засоби в тому вигляді та стані, в якому їх застосовують;


діючі речовини (субстанції) - біологічно активні речовини, які можуть змінювати стан і функції організму або мають профілактичну, діагностичну чи лікувальну дію та використовуються для виробництва готових лікарських засобів;


допоміжні речовини - додаткові речовини, необхідні для виготовлення готових лікарських засобів;


наркотичні лікарські засоби - лікарські засоби, віднесені до наркотичних відповідно до законодавства;


отруйні лікарські засоби - лікарські засоби, віднесені до отруйних Міністерством охорони здоров'я України;


сильнодіючі лікарські засоби - лікарські засоби, віднесені до сильнодіючих Міністерством охорони здоров'я України;


радіоактивні лікарські засоби - лікарські засоби, які застосовуються в медичній практиці завдяки їх властивості до іонізуючого випромінювання;


Державний реєстр лікарських засобів України - нормативний документ, який містить відомості про лікарські засоби, дозволені для виробництва і застосування в медичній практиці;


фармакопейна стаття - нормативно-технічний документ, який встановлює вимоги до лікарського засобу, його упаковки, умов і терміну зберігання та методів контролю якості лікарського засобу;


технологічний регламент виготовлення лікарського засобу (далі - технологічний регламент) - нормативний документ, в якому визначено технологічні методи, технічні засоби, норми та нормативи виготовлення лікарського засобу;


Державна Фармакопея України - правовий акт, який містить загальні вимоги до лікарських засобів, фармакопейні статті, а також методики контролю якості лікарських засобів;


якість лікарського засобу - сукупність властивостей, які надають лікарському засобу здатність задовольняти споживачів відповідно до свого призначення і відповідають вимогам, встановленим законодавством;


термін придатності лікарських засобів - час, протягом якого лікарський засіб не втрачає своєї якості за умови зберігання відповідно до вимог нормативно-технічної документації.


Значення інших термінів визначається законодавством та спеціальними словниками термінів Всесвітньої організації охорони здоров'я.


Стаття 3. Державна політика у сфері створення, виробництва, контролю якості та реалізації лікарських засобів


Державна політика у сфері створення, виробництва, контролю якості та реалізації лікарських засобів спрямовується на підтримку наукових досліджень, створення та впровадження нових технологій, а також розвиток виробництва високоефективних та безпечних лікарських засобів, забезпечення потреб населення ліками належної якості та в необхідному асортименті шляхом здійснення відповідних загальнодержавних програм, пріоритетного фінансування, надання пільгових кредитів, встановлення податкових пільг тощо.


З метою реалізації права громадян України на охорону здоров'я держава забезпечує доступність найнеобхідніших лікарських засобів, захист громадян у разі заподіяння шкоди їх здоров'ю внаслідок застосування лікарських засобів за медичним призначенням, а також встановлює пільги і гарантії окремим групам населення та категоріям громадян щодо забезпечення їх лікарськими засобами в разі захворювання.


Стаття 4. Державне управління у сфері створення, виробництва, контролю якості та реалізації лікарських засобів


Верховна Рада України визначає державну політику і здійснює законодавче регулювання відносин у сфері створення, виробництва, контролю якості та реалізації лікарських засобів.


Кабінет Міністрів України через систему органів державної виконавчої влади проводить в життя державну політику у сфері створення, виробництва, контролю якості та реалізації лікарських засобів, організує розробку та здійснення відповідних загальнодержавних та інших програм у межах своїх повноважень, забезпечує контроль за виконанням законодавства про лікарські засоби.


Управління у сфері створення, виробництва, контролю якості та реалізації лікарських засобів у межах своєї компетенції здійснюють Міністерство охорони здоров'я України, Державний комітет України з медичної та мікробіологічної промисловості та спеціально уповноважені ними державні органи.

 

Розділ II


СТВОРЕННЯ ЛІКАРСЬКИХ ЗАСОБІВ


Стаття 5. Суб'єкти створення лікарських засобів


Лікарські засоби можуть створюватись підприємствами, установами, організаціями та громадянами.


Автором(співавтором) лікарського засобу є фізична особа(особи), творчою працею якої(яких) створено лікарський засіб. Вона(вони) має право на винагороду за використання створеного нею лікарського засобу. Винагорода може здійснюватись у будь-якій формі, що не заборонена законодавством.


Автор(співавтори) може подати заявку до Державного комітету України з питань інтелектуальної власності на одержання патенту на лікарський засіб. Підставою для видачі патенту є позитивний висновок Міністерства охорони здоров'я України або уповноваженого ним на здійснення державної реєстрації лікарських засобів органу щодо його патентоспроможності.


Майнові і немайнові права, пов'язані із створенням та виробництвом лікарського засобу, регулюються відповідно до законодавства.


Стаття 6. Доклінічне вивчення лікарських засобів


Доклінічне вивчення лікарських засобів передбачає хімічні, фізичні, біологічні, мікробіологічні, фармакологічні, токсикологічні та інші наукові дослідження з метою вивчення їх специфічної активності та безпечності.


Порядок проведення доклінічного вивчення лікарських засобів, вимоги до умов проведення окремих досліджень, а також порядок проведення експертиз матеріалів доклінічного вивчення лікарських засобів встановлюються Міністерством охорони здоров'я України з урахуванням норм, що застосовуються у міжнародній практиці.


Стаття 7. Клінічні випробування лікарських засобів


Клінічні випробування лікарських засобів проводяться з метою встановлення або підтвердження ефективності та нешкідливості лікарського засобу. Вони можуть проводитись у спеціалізованих лікувально-профілактичних закладах, які визначаються Міністерством охорони здоров'я України або уповноваженим ним органом.


Для проведення клінічних випробувань лікарських засобів підприємства, установи, організації або громадяни подають відповідну заяву до Міністерства охорони здоров'я України або уповноваженого ним органу.


До заяви додаються матеріали, які містять загальну інформацію про лікарський засіб, результати його доклінічного вивчення, зразки лікарського засобу та проект програми клінічних досліджень.


Рішення про клінічні випробування лікарського засобу приймається за наявності:


позитивних висновків експертизи матеріалів доклінічного вивчення щодо ефективності лікарського засобу та його безпечності;


переконливих даних про те, що ризик побічної дії лікарського засобу буде значно нижчим за очікуваний позитивний ефект.


Порядок проведення експертизи матеріалів клінічних випробувань встановлюється Міністерством охорони здоров'я України або уповноваженим ним органом.


Замовник клінічних випробувань має право одержувати інформацію про хід проведення клінічних випробувань лікарського засобу, знайомитися з результатами клінічної експертизи, порушувати клопотання про заміну спеціалізованого лікувально-профілактичного закладу, де проводяться клінічні випробування.


Клінічні випробування лікарських засобів проводяться після обов'язкової оцінки етичних та морально-правових аспектів програми клінічних випробувань комісіями з питань етики, які створюються і діють при лікувально-профілактичних закладах, де проводяться клінічні випробування. Положення про комісії з питань етики затверджується Міністерством охорони здоров'я України або уповноваженим ним органом.


Рішення про затвердження програми клінічних випробувань та їх проведення приймається Міністерством охорони здоров'я України або уповноваженим ним органом.


Клінічні випробування лікарських засобів вітчизняного чи іноземного виробництва проводяться за повною або скороченою програмою з урахуванням норм, що застосовуються у міжнародній практиці. В окремих випадках за рішенням Міністерства охорони здоров'я України або уповноваженого ним органу клінічні випробування можуть не проводитись.


Стаття 8. Захист прав пацієнта (добровольця)


Клінічні випробування лікарських засобів проводяться за наявності письмової згоди пацієнта (добровольця) на участь у проведенні клінічних випробувань або письмової згоди його законного представника на проведення клінічних випробувань за участю неповнолітнього чи недієздатного пацієнта.


Пацієнт (доброволець) або його законний представник повинен отримати інформацію щодо суті та можливих наслідків випробувань, властивостей лікарського засобу, його очікуваної ефективності, ступеня ризику.


Замовник клінічних випробувань лікарського засобу зобов'язаний перед початком клінічних випробувань укласти договір про страхування життя та здоров'я пацієнта (добровольця) в порядку, передбаченому законодавством.


Керівник клінічних випробувань зобов'язаний зупинити клінічні випробування чи окремі їх етапи в разі виникнення загрози здоров'ю або життю пацієнта (добровольця) у зв'язку з їх проведенням, а також за бажанням пацієнта (добровольця) або його законного представника.


Міністерство охорони здоров'я України або уповноважений ним орган приймає рішення про припинення клінічних випробувань лікарського засобу чи окремих їх етапів у разі виникнення загрози здоров'ю або життю пацієнта (добровольця) у зв'язку з їх проведенням, а також у разі відсутності чи недостатньої ефективності його дії, порушення етичних норм.


Стаття 9. Державна реєстрація лікарських засобів


Лікарські засоби допускаються до застосування в Україні після їх державної реєстрації, крім випадків, передбачених цим Законом.


Державна реєстрація лікарських засобів проводиться на підставі заяви, поданої до Міністерства охорони здоров'я України або уповноваженого ним органу.


У заяві про державну реєстрацію лікарського засобу зазначаються: назва та адреса виробника; назва лікарського засобу і його торговельна назва; назва діючої речовини (латинською мовою); синоніми; форма випуску; повний склад лікарського засобу; показання та протипоказання; дозування; умови відпуску; способи застосування; термін та умови зберігання; інформація про упаковку; дані щодо реєстрації лікарського засобу в інших країнах.


До заяви додаються: матеріали доклінічного вивчення, клінічного випробування та їх експертиз; фармакопейна стаття або матеріали щодо методів контролю якості лікарського засобу, проект технологічного регламенту або відомості про технологію виробництва; зразки лікарського засобу; його упаковка; документ, що підтверджує сплату реєстраційного збору.


За результатами розгляду зазначених матеріалів Міністерство охорони здоров'я України або уповноважений ним орган у місячний термін приймає рішення про реєстрацію або відмову в реєстрації лікарського засобу.


Рішенням про державну реєстрацію затверджується фармакопейна стаття або методи контролю якості лікарського засобу, здійснюється погодження технологічного регламенту або технології виробництва, а також лікарському засобу присвоюється реєстраційний номер, який вноситься до Державного реєстру лікарських засобів України.


У Державному реєстрі лікарських засобів України зазначаються: торговельна назва лікарського засобу; виробник; міжнародна непатентована назва; синоніми; хімічна назва чи склад; фармакологічна дія; фармакотерапевтична група; показання; протипоказання; запобіжні заходи; взаємодія з іншими лікарськими засобами; способи застосування та дози; побічна дія; форми випуску; умови та терміни зберігання; умови відпуску.


На зареєстрований лікарський засіб заявнику видається посвідчення, в якому зазначається строк дії, протягом якого лікарський засіб дозволяється до застосування в Україні.


Лікарський засіб може застосовуватись в Україні протягом п'яти років з дня його державної реєстрації. За бажанням особи, яка подала заяву про державну реєстрацію лікарського засобу, термін, протягом якого він дозволяється до застосування на території України, за рішенням реєструючого органу може бути скорочено.


У разі виявлення невідомих раніше небезпечних властивостей лікарського засобу Міністерство охорони здоров'я України або уповноважений ним орган може прийняти рішення про повну або тимчасову заборону на його застосування.


Після закінчення терміну, протягом якого зареєстрований лікарський засіб було дозволено до застосування в Україні, лікарський засіб може застосовуватись за умови його перереєстрації.


Рішення про відмову у державній реєстрації лікарського засобу приймається, якщо не підтверджуються висновки щодо його ефективності та безпечності.


Про відмову в реєстрації лікарського засобу Міністерство охорони здоров'я України або уповноважений ним орган у десятиденний строк надсилає заявнику письмову мотивовану відповідь. Рішення про відмову може бути оскаржено у встановленому законом порядку.


Порядок державної реєстрації (перереєстрації) лікарського засобу та розміри збору за державну реєстрацію (перереєстрацію) лікарського засобу визначаються Кабінетом Міністрів України.


Не підлягають державній реєстрації лікарські засоби, які виготовляються в аптеках за рецептами лікарів та за замовленням лікувально-профілактичних закладів із дозволених до застосування діючих та допоміжних речовин.

 

Розділ III


ВИРОБНИЦТВО ЛІКАРСЬКИХ ЗАСОБІВ


Стаття 10. Умови виробництва лікарських засобів


Виробництво лікарських засобів здійснюється фізичними або юридичними особами на підставі спеціального дозволу (ліцензії), що видається в порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України або уповноваженим ним органом.


Підставою для видачі спеціального дозволу (ліцензії) на виробництво лікарських засобів є наявність відповідної матеріально-технічної бази, кваліфікованого персоналу (кваліфікації у окремого громадянина в разі індивідуального виробництва), а також умов щодо контролю за якістю лікарських засобів, що вироблятимуться.


Загальні вимоги до матеріально-технічної бази для виробництва лікарських засобів, для проведення виробничого контролю їх якості, а також технологічних регламентів встановлюються Державним комітетом України з медичної та мікробіологічної промисловості.


Стаття 11. Загальні вимоги до виробництва лікарських засобів


Для виробництва лікарських засобів можуть використовуватись діючі, допоміжні речовини і пакувальні матеріали, дозволені до застосування Міністерством охорони здоров'я України або уповноваженим ним органом.


Виробництво лікарських засобів здійснюється за технологічним регламентом з додержанням вимог фармакопейних статей та інших державних стандартів, технічних умов з урахуванням міжнародних норм щодо виробництва лікарських засобів.


У разі зміни діючої, допоміжної речовини виробник лікарського засобу зобов'язаний здійснити реєстрацію лікарського засобу.


Стаття 12. Маркування лікарських засобів


Маркування, що наноситься на етикетку, зовнішню та внутрішню упаковку лікарського засобу, повинно містити такі відомості: назву лікарського засобу; назву та адресу його виробника; реєстраційний номер; номер серії; способи застосування; дозу діючої речовини в кожній одиниці та їх кількість в упаковці; термін придатності; умови зберігання; запобіжні заходи.


Під час державної реєстрації (перереєстрації) можуть затверджуватись додаткові вимоги до маркування та упаковки у зв'язку з особливостями застосування лікарського засобу.


Лікарські засоби, призначені для клінічних досліджень, повинні мати позначення "Для клінічних досліджень".


До кожного лікарського засобу, що реалізується, додається інструкція про застосування лікарського засобу, яка повинна містити: назву лікарського засобу; загальну характеристику (хімічну назву, основні фізико-хімічні властивості, склад); відомості про фармакологічні властивості; показання для застосування; протипоказання; взаємодію з іншими лікарськими засобами; способи застосування та дози; побічну дію; запобіжні заходи; форми випуску; умови та строки зберігання; умови відпуску.



Розділ IV


ДЕРЖАВНИЙ КОНТРОЛЬ ЯКОСТІ ЛІКАРСЬКИХ ЗАСОБІВ


Стаття 13. Поняття та завдання державного контролю якості лікарських засобів


Державний контроль якості лікарських засобів - це сукупність організаційних та правових заходів, спрямованих на додержання суб'єктами господарської діяльності незалежно від форм власності і підпорядкування вимог законодавства щодо забезпечення якості лікарських засобів.


Державний контроль якості лікарських засобів здійснюється органами державної виконавчої влади в межах повноважень, визначених законодавством України.


Стаття 14. Органи державного контролю


Спеціальним органом державного контролю якості лікарських засобів є Державна інспекція з контролю якості лікарських засобів Міністерства охорони здоров'я України з безпосередньо підпорядкованими їй державними інспекціями з контролю якості лікарських засобів в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі.


Державну інспекцію з контролю якості лікарських засобів очолює Головний державний інспектор України - заступник Міністра охорони здоров'я України, який призначається на посаду і звільняється з неї Президентом України. Його заступники є заступниками Головного державного інспектора України з контролю якості лікарських засобів.


Начальники державних інспекцій з контролю якості лікарських засобів в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі є одночасно головними державними інспекторами, а їх заступники - відповідно заступниками головних державних інспекторів з контролю якості лікарських засобів.


Інші спеціалісти державних інспекцій, на яких покладено здійснення державного контролю за якістю лікарських засобів, одночасно є державними інспекторами з контролю якості лікарських засобів.


Положення про Державну інспекцію з контролю якості лікарських засобів затверджується Кабінетом Міністрів України.


Державний контроль за додержанням умов виробництва лікарських засобів здійснюють Державний комітет України з медичної та мікробіологічної промисловості та уповноважені ним державні органи.


Стаття 15. Повноваження посадових осіб органів державного контролю


Посадові особи органів державного контролю в межах компетенції, визначеної законодавством, мають право:


перевіряти додержання вимог законодавства щодо якості лікарських засобів під час їх виробництва, зберігання, транспортування та реалізації суб'єктами господарської діяльності;


безперешкодно проводити огляд будь-яких виробничих, складських, торговельних приміщень суб'єктів господарської діяльності (з урахуванням встановленого режиму роботи) за наявності рішення про перевірку;


одержувати від суб'єктів господарської діяльності необхідні відомості про додержання вимог стандартів, технічних умов, фармакопейних статей і технологічних регламентів, а також про забезпечення якості лікарського засобу під час виробництва, транспортування, зберігання та реалізації;


відбирати зразки лікарських засобів для лабораторної перевірки їх якості. Вартість відібраних зразків та проведення контролю їх якості включається до виробничих витрат суб'єктів, у яких ці зразки відібрано. Порядок відбору зразків лікарських засобів визначається Кабінетом Міністрів України;


давати обов'язкові для виконання приписи про усунення порушень стандартів і технічних умов, фармакопейних статей і технологічних регламентів, а також про усунення порушень під час виробництва, зберігання, транспортування та реалізації лікарських засобів;


передавати матеріали перевірок, що містять ознаки злочину, органам дізнання чи попереднього слідства;


накладати штрафи на суб'єктів господарської діяльності незалежно від форм власності у разі порушення ними стандартів і технічних умов, фармакопейних статей і технологічних регламентів під час виробництва, зберігання, транспортування та реалізації лікарських засобів;


складати протоколи про адміністративні правопорушення та накладати адміністративні штрафи;


звертатися до органів, уповноважених видавати спеціальний дозвіл (ліцензію) на здійснення виробництва, оптову закупівлю, оптову та роздрібну реалізацію лікарських засобів, з пропозицією про скасування виданих ліцензій у разі порушення суб'єктами господарської діяльності умов, за яких видано ліцензії, а також стандартів і технічних умов, фармакопейних статей і технологічних регламентів;


зупиняти або забороняти виробництво лікарських засобів у разі систематичного чи грубого порушення вимог стандартів та технічних умов, фармакопейних статей і технологічних регламентів;


забороняти зберігання, реалізацію та використання лікарських засобів, якість яких не відповідає встановленим вимогам.


Законні вимоги посадових осіб, які здійснюють державний контроль якості лікарських засобів, є обов'язковими для виконання.


Посадові особи органів державного контролю несуть відповідальність за розголошення інформації, яка стала їм відома внаслідок виконання службових обов'язків і охороняється відповідно до законодавства.


Стаття 16. Правовий захист посадових осіб органів державного контролю


Посадові особи органів державного контролю перебувають під захистом закону.


Втручання в дії посадових осіб органів державного контролю, що перешкоджає виконанню їх службових обов'язків, тягне за собою відповідальність згідно із законодавством України.


Життя та здоров'я посадових осіб органів державного контролю підлягають обов'язковому державному страхуванню на випадок каліцтва або захворювання, одержаного під час виконання ними службових обов'язків. Порядок та умови страхування встановлюються Кабінетом Міністрів України.

 

 



Про підприємства України

ЗАКОН УКРАЇНИ
Про підприємства в Україні


( Відомості Верховної Ради (ВВР), 1991, N 24, ст.272 )
( Вводиться в дію Постановою ВР
N 888-XII від 27.03.91, ВВР, 1991, N 24, ст.273 )
( Із змінами, внесеними згідно з Постановою ВР
N 1292-XII від 04.07.91, ВВР, 1991, N 36, ст.474


Законами


N 2032-XII від 04.01.92, ВВР, 1992, N 17, ст.209
N 2544-XII від 07.07.92, ВВР, 1992, N 38, ст.562
N 2554-XII від 07.07.92, ВВР, 1992, N 39, ст.574
N 2685-XII від 14.10.92, ВВР, 1992, N 48, ст.655


Декретами


N 8-92 від 15.12.92, ВВР, 1993, N 7, ст. 52
N 10-92 від 15.12.92, ВВР, 1993, N 7, ст. 54
N 23-92 від 31.12.92, ВВР, 1993, N 11, ст. 93
N 24-92 від 31.12.92, ВВР, 1993, N 11, ст. 94
N 9-93 від 21.01.93, ВВР, 1993, N 13, ст.115
N 10-93 від 21.01.93, ВВР, 1993, N 13, ст.116
N 14-93 від 22.01.93, ВВР, 1993, N 13, ст.119


Законом


N 2932-XII від 26.01.93, ВВР, 1993, N 11, ст.83


Декретами


N 15-93 від 19.02.93, ВВР, 1993, N 17, ст.184
N 20-93 від 17.03.93, ВВР, 1993, N 19, ст.204
N 39-93 від 26.04.93, ВВР, 1993, N 24, ст.273
N 41-93 від 29.04.93, ВВР, 1993, N 26, ст.279
N 42-93 від 29.04.93, ВВР, 1993, N 26, ст.280


Законами


N 3170-XII від 04.05.93, ВВР, 1993, N 24, ст.252
N 3180-XII від 05.05.93, ВВР, 1993, N 26, ст.277


Декретом


N 48-93 від 10.05.93, ВВР, 1993, N 27, ст.290


Законами


N 3292-XII від 17.06.93, ВВР, 1993, N 29, ст.308
N 3716-XII від 16.12.93, ВВР, 1994, N 3, ст.14 )


( Про поширення дії Закону додатково див. Постанову ВР
N 3786-XII від 23.12.93, ВВР, 1994, N 12, ст. 61 )
( Із змінами, внесеними згідно з Постановою ВР
N 158/94-ВР від 29.07.94, ВВР, 1994, N 38, ст.353


Законами


N 318/94-ВР від 22.12.94, ВВР, 1995, N 3, ст.22
N 75/95-ВР від 28.02.95, ВВР, 1995, N 13, ст.85
N 82/95-ВР від 02.03.95, ВВР, 1995, N 14, ст.90
N 90/95-ВР від 14.03.95, ВВР, 1995, N 14, ст.93
N 262/95-ВР від 05.07.95, ВВР, 1995, N 28, ст.203
N 357/96-ВР від 10.09.96, ВВР, 1996, N 45, ст.229
N 419/96-ВР від 16.10.96, ВВР, 1996, N 48, ст.264
N 481/96-ВР від 12.11.96, ВВР, 1996, N 52, ст.301
N 483/96-ВР від 12.11.96, ВВР, 1996, N 52, ст.302
N 20/97-ВР від 23.01.97, ВВР, 1997, N 11, ст. 89
N 725/97-ВР від 16.12.97, ВВР, 1998, N 14, ст.61
N 72/98-ВР від 04.02.98, ВВР, 1998, N 24, ст.138
N 163-XIV від 06.10.98, ВВР, 1998, N 48, ст.292 )


( Про поширення дії Закону додатково див. Закон
N 312-XIV від 11.12.98, ВВР, 1999, N 4, ст. 35 )
( Із змінами, внесеними згідно із Законами
N 797-XIV від 01.07.99, ВВР, 1999, N 34, ст.279
N 1708-III від 11.05.2000, ВВР, 2000, N 32, ст.256
N 1746-III (1746-14) від 18.05.2000, ВВР, 2000, N 35, ст.282
N 1766-III (1766-14) від 01.06.2000, ВВР, 2000, N 35, ст.288
N 1963-III (1963-14) від 21.09.2000, ВВР, 2000, N 45, ст.376
N 2056-III від 19.10.2000, ВВР, 2000, N 50, ст.436
N 2409-III від 17.05.2001, ВВР, 2001, N 31, ст.146
N 2470-III від 29.05.2001, ВВР, 2001, N 32, ст.172
N 2921-III від 10.01.2002, ВВР, 2002, N 16, ст.114
N 3047-III від 07.02.2002, ВВР, 2002, N 29, ст.194
N 762-IV від 15.05.2003, ВВР, 2003, N 30, ст.247
N 1096-IV від 10.07.2003 )


( В назві і тексті Закону слова "Української РСР", "Радою Міністрів", "Українській РСР", "арбітражу", "арбітражем", "Ради Міністрів", "державного арбітражу" замінено відповідно словами "України", "Кабінетом Міністрів", "Україні", "арбітражного суду", "арбітражним судом", "Кабінету Міністрів" згідно із Законом N 2685-XII від 14.10.92 )


( Дія Закону поширена на підприємства установ по виконанню покарань і лікувально-трудових профілакторіїв Державного департаменту України з питань виконання покарань згідно з Постановою ВР N 3786-12 від 23.12.93, Законом N 312-XIV ( 312-14 ) від 11.12.98; додатково див. Постанову КМ N 352 від 04.06.94 )


Цей Закон спрямований на реалізацію Декларації про державний суверенітет України.


Закон визначає види і організаційні форми підприємств, правила їх створення, реєстрації, реорганізації і ліквідації, організаційний механізм здійснення ними підприємницької діяльності в умовах переходу до ринкової економіки.


Закон створює рівні правові умови для діяльності підприємств незалежно від форм власності на майно та організаційної форми підприємства.


Закон спрямований на забезпечення самостійності підприємств, визначає їх права і відповідальність у здійсненні господарської діяльності, регулює відносини підприємств з іншими підприємствами і організаціями, Радами народних депутатів, органами державного управління.


Розділ I
ЗАГАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ


Стаття 1.
Підприємство та його основні цілі


1. Підприємство - основна організаційна ланка народного господарства України. Підприємство - самостійний господарюючий статутний суб'єкт, який має права юридичної особи та здійснює виробничу, науково-дослідницьку і комерційну діяльність з метою одержання відповідного прибутку (доходу).


Підприємство має самостійний баланс, поточні та вкладні (депозитні) рахунки в установах банків, печатку зі своїм найменуванням, а також знак для товарів і послуг. ( Абзац другий пункту 1 статті 1 в редакції Законів N 75/95-ВР від 28.02.95, N 725/97-ВР від 16.12.97, із змінами, внесеними згідно із Законом N 2921-III від 10.01.2002 )


Підприємство не має у своєму складі інших юридичних осіб.


2. Підприємство здійснює будь-які види господарської діяльності, якщо вони не заборонені законодавством України і відповідають цілям, передбаченим статутом підприємства.


3. У разі збиткової діяльності підприємств держава, якщо вона визнає продукцію цих підприємств суспільно необхідною, може надавати таким підприємствам дотацію, інші пільги.


Стаття 2.
Види підприємств


1. В Україні можуть діяти підприємства таких видів:


приватне підприємство, засноване на власності фізичної особи;
колективне підприємство, засноване на власності трудового колективу підприємства;
господарське товариство;
підприємство, яке засноване на власності об'єднання громадян;
комунальне підприємство, засноване на власності відповідної територіальної громади;
державне підприємство, засноване на державній власності, в тому числі казенне підприємство. Особливості створення, ліквідації, реорганізації, управління та діяльності казенного підприємства встановлюються розділом VIII цього Закону.
( Пункт 1 статті 2 в редакції Закону N 72/98-ВР від 04.02.98 )


2. Відповідно до обсягів господарського обороту підприємства і чисельності його працівників (незалежно від форм власності) воно може бути віднесено до категорії малих підприємств.


До малих підприємств належать новостворювані та діючі підприємства:


у промисловості та будівництві - з чисельністю працюючих до 200 чоловік;
в інших галузях виробничої сфери - з чисельністю працюючих до 50 чоловік;
у науці і науковому обслуговуванні - з чисельністю працюючих до 100 чоловік;
у галузях невиробничої сфери - з чисельністю працюючих до 25 чоловік;
у роздрібній торгівлі - з чисельністю працюючих до 15 чоловік.


Особливості створення і діяльності малих підприємств встановлюються законодавством України.


У республіці можуть діяти інші види та категорії підприємств, у тому числі орендні, створення яких не суперечить законодавчим актам України.


Стаття 3.
Об'єднання підприємств


( Дію пункту першого статті 3 зупинено щодо права зазначених у частині першій статті 1 Декрету N 9-93 від 21.01.93 підприємств зв'язку об'єднувати на добровільних засадах свою діяльність, виходити із складу об'єднань та приймати рішення про їхню ліквідацію згідно з Декретом N 9-93 від 21.01.93 )
( Дію пункту першого статті 3 зупинено щодо права зазначених у частині першій статті 1 Декрету N 10-93 від 21.01.93 підприємств вугільної промисловості об'єднувати на добровільних засадах свою діяльність, виходити із складу об'єднань та приймати рішення про їхню ліквідацію згідно з Декретом N 10-93 від 21.01.93 )
( Дію пункту першого статті 3 зупинено щодо права зазначених у частині першій статті 1 Декрету N 20-93 від 17.03.93 державних підприємств об'єднувати на добровільних засадах свою діяльність, виходити із складу об'єднань та приймати рішення про їхню ліквідацію згідно з Декретом N 20-93 від 17.03.93 )
( Дію пункту першого статті 3 зупинено щодо права зазначених у частині першій статті 1 Декрету N 41-93 від 29.04.93 державних електроенергетичних підприємств об'єднувати на добровільних засадах свою діяльність, виходити із складу об'єднань та приймати рішення про їх ліквідацію згідно з Декретом N 41-93 від 29.04.93 )
( Дію пункту першого статті 3 зупинено щодо права зазначених у частині першій статті 1 Декрету N 42-93 від 29.04.93 державних підприємств об'єднувати на добровільних засадах свою діяльність, виходити із складу об'єднань та приймати рішення про їхню ліквідацію згідно з Декретом N 42-93 від 29.04.93 )
( Дію пункту першого статті 3 зупинено щодо права зазначених в пункті 1 Постанови ВР N 158/94-ВР від 29.07.94 підприємств Університету об'єднувати на добровільних засадах свою діяльність, виходити із складу Університету та приймати рішення про їх ліквідацію згідно з Постановою ВР N 158/94-ВР від 29.07.94 )


1. Підприємства мають право на добровільних засадах об'єднувати свою виробничу, наукову, комерційну та інші види діяльності, якщо інше не передбачено законодавством України. ( Абзац перший пункту 1 статті 3 із змінами, внесеними згідно із Законом N 2409-III від 17.05.2001 )


Підприємства можуть об'єднуватись в:


асоціації - договірні об'єднання, створені з метою постійної координації господарської діяльності. Асоціація не має права втручатися у виробничу і комерційну діяльність будь-кого з її учасників;


корпорації - договірні об'єднання, створені на основі поєднання виробничих, наукових та комерційних інтересів, з делегуванням окремих повноважень централізованого регулювання діяльності кожного з учасників;


консорціуми - тимчасові статутні об'єднання промислового і банківського капіталу для досягнення спільної мети;


концерни - статутні об'єднання підприємств промисловості, наукових організацій, транспорту, банків, торгівлі тощо на основі повної фінансової залежності від одного або групи підприємців;


інші об'єднання за галузевим, територіальним та іншими принципами.


Об'єднання діють на основі договору або статуту, який затверджується їх засновниками або власниками. Підприємства, які входять до складу зазначених організаційних структур, зберігають права юридичної особи, і на них поширюється дія цього Закону.


Рішення про створення об'єднання (установчий договір) і статут цього об'єднання погоджуються з Антимонопольним комітетом України в порядку, визначеному чинним законодавством. ( Пункт перший статті 3 доповнено частиною четвертою згідно із Законом N 82/95-ВР від 02.03.95 )


2. В об'єднання підприємств, зареєстроване в Україні, можуть входити підприємства інших союзних республік та держав. Підприємства України можуть входити в об'єднання, зареєстровані в інших союзних республіках та державах. Порядок вступу в об'єднання у зазначених випадках здійснюється відповідно до законодавства України про зовнішньоекономічну діяльність.


3. Об'єднання є юридичною особою, може мати самостійний і зведений баланси, поточні та вкладні (депозитні) рахунки в установах банків, печатку із своїм найменуванням.


Реєстрація об'єднання провадиться в порядку, встановленому цим Законом для підприємства.
( Пункт 3 статті 3 із змінами, внесеними згідно із Законом N 2921-III від 10.01.2002 )


4. Об'єднання не відповідає за зобов'язаннями підприємств, які входять до його складу, а підприємства не відповідають за зобов'язаннями об'єднання, якщо інше не передбачено установчим договором (статутом).


( Дію пункту п'ятого статті 3 зупинено щодо права зазначених у частині першій статті 1 Декрету N 9-93 від 21.01.93 підприємств зв'язку об'єднувати на добровільних засадах свою діяльність, виходити із складу об'єднань та приймати рішення про їхню ліквідацію згідно з Декретом N 9-93 від 21.01.93 )
( Дію пункту п'ятого статті 3 зупинено щодо права зазначених у частині першій статті 1 Декрету N 10-93 від 21.01.93 підприємств вугільної промисловості об'єднувати на добровільних засадах свою діяльність, виходити із складу об'єднань та приймати рішення про їхню ліквідацію згідно з Декретом N 10-93 від 21.01.93 )
( Дію пункту п'ятого статті 3 зупинено щодо права зазначених у частині першій статті 1 Декрету N 20-93 від 17.03.93 державних підприємств об'єднувати на добровільних засадах свою діяльність, виходити із складу об'єднань та приймати рішення про їхню ліквідацію згідно з Декретом N 20-93 від 17.03.93 )
( Дію пункту п'ятого статті 3 зупинено щодо права зазначених у частині першій статті 1 Декрету N 41-93 від 29.04.93 державних електроенергетичних підприємств об'єднувати на добровільних засадах свою діяльність, виходити із складу об'єднань та приймати рішення про їх ліквідацію згідно з Декретом N 41-93 від 29.04.93 )
( Дію пункту п'ятого статті 3 зупинено щодо права зазначених у частині першій статті 1 Декрету N 42-93 від 29.04.93 державних підприємств об'єднувати на добровільних засадах свою діяльність, виходити із складу об'єднань та приймати рішення про їхню ліквідацію згідно з Декретом N 42-93 від 29.04.93 )
( Дію пункту п'ятого статті 3 зупинено щодо права зазначених в пункті 1 Постанови ВР N 158/94-ВР від 29.07.94 підприємств Університету об'єднувати на добровільних засадах свою діяльність, виходити із складу Університету та приймати рішення про їх ліквідацію згідно з Постановою ВР N 158/94-ВР від 29.07.94 )


5. Підприємства, які входять в об'єднання, можуть вийти з його складу із збереженням взаємних зобов'язань та укладених договорів з іншими підприємствами та організаціями.


Вихід структурних підрозділів і самостійних підприємств із об'єднань може здійснюватись за згодою власника майна чи уповноваженого ним органу та з участю трудового колективу з наданням їм права підприємства.


Відмову власника може бути оскаржено трудовим колективом до суду.


( Дію пункту шостого статті 3 зупинено щодо права зазначених у частині першій статті 1 Декрету N 9-93 від 21.01.93 підприємств зв'язку об'єднувати на добровільних засадах свою діяльність, виходити із складу об'єднань та приймати рішення про їхню ліквідацію згідно з Декретом N 9-93 від 21.01.93 )


( Дію пункту шостого статті 3 зупинено щодо права зазначених у частині першій статті 1 Декрету N 10-93 від 21.01.93 підприємств вугільної промисловості об'єднувати на добровільних засадах свою діяльність, виходити із складу об'єднань та приймати рішення про їхню ліквідацію згідно з Декретом N 10-93 від 21.01.93 )


( Дію пункту шостого статті 3 зупинено щодо права зазначених у частині першій статті 1 Декрету N 20-93 від 17.03.93 державних підприємств об'єднувати на добровільних засадах свою діяльність, виходити із складу об'єднань та приймати рішення про їхню ліквідацію згідно з Декретом N 20-93 від 17.03.93 )


( Дію пункту шостого статті 3 зупинено щодо права зазначених у частині першій статті 1 Декрету N 41-93 від 29.04.93 державних електроенергетичних підприємств об'єднувати на добровільних засадах свою діяльність, виходити із складу об'єднань та приймати рішення про їх ліквідацію згідно з Декретом N 41-93 від 29.04.93 )


( Дію пункту шостого статті 3 зупинено щодо права зазначених у частині першій статті 1 Декрету N 42-93 від 29.04.93 державних підприємств об'єднувати на добровільних засадах свою діяльність, виходити із складу об'єднань та приймати рішення про їхню ліквідацію згідно з Декретом N 42-93 від 29.04.93 )


( Дію пункту шостого статті 3 зупинено щодо права зазначених в пункті 1 Постанови ВР N 158/94-ВР від 29.07.94 підприємств Університету об'єднувати на добровільних засадах свою діяльність, виходити із складу Університету та приймати рішення про їх ліквідацію згідно з Постановою ВР N 158/94-ВР від 29.07.94


6. Об'єднання ліквідується за рішенням підприємств, які входять в нього. Ліквідація об'єднання здійснюється у порядку, встановленому цим Законом для підприємства. Майно, яке залишилося після ліквідації об'єднання, розподіляється між учасниками згідно з статутом об'єднання.


7. Порядок створення, реорганізації та ліквідації промислово-фінансових груп, а також їх реєстрації регулюється спеціальним законодавством. ( Статтю 3 доповнено пунктом 7 згідно із Законом N 483/96-ВР від 12.11.96 )


Стаття 4.
Законодавство про підприємство


1. Відносини, що пов'язані з підприємствами в Україні, регулюються цим Законом, а також спеціальним законодавством, до якого відноситься податкове, митне, валютне, фінансове, інвестиційне та інше законодавство, що регулює окремі особливості, сторони та види діяльності підприємств в Україні. ( Абзац перший частини першої статті 4 в редакції Закону N 797-XIV від 01.07.99 )


Якщо міжнародним договором або міжнародною угодою, в яких бере участь Україна, встановлено інші правила, ніж ті, що містить законодавство про підприємство, то застосовуються правила міжнародного договору або міжнародної угоди.


2. Особливості застосування цього Закону для окремих видів підприємств, діяльність яких пов'язана з надзвичайними суспільними інтересами, та перелік таких видів підприємств визначаються Кабінетом Міністрів України і затверджуються Верховною Радою України.




Розділ II
СТВОРЕННЯ ПІДПРИЄМСТВА І ПОРЯДОК ЙОГО
РЕЄСТРАЦІЇ


Стаття 5.
Загальні умови створення підприємства


1. Підприємство створюється згідно з рішенням власника (власників) майна чи уповноваженого ним (ними) органу, підприємства-засновника, організації або за рішенням трудового колективу у випадках і порядку, передбачених цим Законом та іншими законами України. Рішення про створення підприємства у випадках, передбачених чинним законодавством, приймається за погодженням з Антимонопольним комітетом України. ( Дію абзаца першого пункту першого статті 5 зупинено у частині права державних підприємств виступати засновниками підприємств згідно з Декретом N 24-92 від 31.12.92; із змінами, внесеними згідно із Законом N 82/95-ВР від 02.03.95 )


Підприємство може бути створено внаслідок примусового поділу іншого підприємства відповідно до антимонопольного законодавства України.


2. Підприємство може бути створено в результаті виділення із складу діючого підприємства, організації одного або кількох структурних підрозділів, а також на базі структурної одиниці діючих об'єднань за рішенням їх трудових колективів, якщо на це є згода власника чи уповноваженого ним органу.


Створення підприємств шляхом виділення здійснюється із збереженням за новими підприємствами взаємозобов'язань та укладених договорів з іншими підприємствами.


3. У випадках, коли для створення і діяльності підприємства потрібні природні ресурси, дозвіл на їх використання видається відповідною Радою народних депутатів, а в передбачених законодавчими актами випадках - Верховною Радою України за поданням первинного природокористувача при наявності позитивного висновку державної екологічної експертизи або відповідної Ради народних депутатів. Відмову у наданні природних ресурсів може бути оскаржено в порядку, передбаченому законодавством України. ( Пункт третій статті 5 із змінами, внесеними згідно із Законом N 3180-12 від 05.05.93 )


Підприємству може бути передана у колективну власність або надана у користування, в тому числі на умовах оренди, земельна ділянка в порядку, встановленому Земельним кодексом України. ( Пункт 3 статті 5 доповнено абзацом другим згідно із Законом N 3180-12 від 05.05.93 )


4. Підприємство набуває прав юридичної особи від дня його державної реєстрації.


Стаття 6.
Державна реєстрація підприємства


Підприємство вважається створеним і набуває прав юридичної особи з дня його державної реєстрації.


Державна реєстрація підприємств здійснюється відповідно до Закону України "Про підприємництво".


( Стаття 6 із змінами, внесеними згідно з Декретом N 10-92 від 15.12.92, Законом N 3170-12 від 04.05.93, в редакції Закону N 3716-12 від 16.12.93 )


Стаття 7.
Створення відособлених підрозділів підприємства


1. Підприємство має право створювати філіали, представництва, відділення та інші відособлені підрозділи з правом відкриття поточних і розрахункових рахунків і затверджує положення про них.


2. Погодження питання про розміщення таких відособлених підрозділів підприємства з відповідними місцевими Радами народних депутатів провадиться в порядку, встановленому для створення підприємства.


( Абзац пункту 2 статті 7 втратив чинність на підставі Закону N 3716-12 від 16.12.93 )


3. Діяльність розташованих на території України відособлених підрозділів підприємств, які знаходяться за межами республіки, регулюється цим Законом та іншими законами України.


Стаття 8.
Ліцензування видів діяльності


Окремими видами діяльності підприємство може займатися тільки на підставі спеціального дозволу (ліцензії).


Перелік видів діяльності, що підлягають ліцензуванню, а також порядок одержання дозволу (ліцензії) для здійснення такої діяльності встановлюються Законом України "Про підприємництво".


Стаття 9.
Статут підприємства


1. Підприємство діє на основі статуту. Статут затверджується власником (власниками) майна, а для державних підприємств - власником майна за участю трудового колективу.


2. У статуті підприємства визначаються власник та найменування підприємства, його місцезнаходження, предмет і цілі діяльності, його органи управління, порядок їх формування, компетенція та повноваження трудового колективу і його виборних органів, порядок утворення майна підприємства, умови реорганізації та припинення діяльності підприємства.


У найменуванні підприємства визначаються його назва (завод, фабрика, майстерня та інші) і вид (індивідуальне, сімейне, приватне, колективне, державне) та інше.


До статуту можуть включатися положення, пов'язані з особливостями діяльності підприємства: про трудові відносини, що виникають на підставі членства; про повноваження, порядок створення та структуру ради підприємства; про знаки для товарів і послуг та інше. ( Абзац третій пункту 2 статті 9 в редакції Закону N 75/95-ВР від 28.02.95 )


У статуті підприємства визначається орган, який має право представляти інтереси трудового колективу (рада трудового колективу, рада підприємства, виборний орган первинної профспілкової організації та інше). ( Абзац четвертий пункту 2 із змінами, внесеними згідно із Законом N 1096-IV від 10.07.2003 )

 


Розділ III
МАЙНО ПІДПРИЄМСТВА


Стаття 10.
Утворення і використання майна


1. Майно підприємства становлять основні фонди та оборотні кошти, а також інші цінності, вартість яких відображається в самостійному балансі підприємства.


2. Майно підприємства відповідно до законів України, статуту підприємства та укладених угод належить йому на праві власності, повного господарського відання або оперативного управління. ( Пункт 2 статті 10 в редакції Закону N 72/98-ВР від 04.02.98 )


3. Майно, що є державною власністю і закріплене за державним підприємством (крім казенного), належить йому на праві повного господарського відання. ( Абзац перший пункту 3 статті 10 із змінами, внесеними згідно із Законом N 72/98-ВР від 04.02.98 )


Здійснюючи право повного господарського відання, державне підприємство володіє, користується та розпоряджається зазначеним майном на свій розсуд, вчиняючи щодо нього будь-які дії, які не суперечать чинному законодавству та статуту підприємства. ( Абзац другий частини третьої статті 10 із змінами, внесеними згідно із Законом N 2554-12 від 07.07.92 )


Майно, що є у державній власності і закріплене за казенним підприємством, належить йому на праві оперативного управління. ( Пункт 3 статті 10 доповнено абзацом третім згідно із Законом N 72/98-ВР від 04.02.98 )


Здійснюючи право оперативного управління, казенне підприємство володіє та користується зазначеним майном. ( Пункт 3 статті 10 доповнено абзацом четвертим згідно із Законом N 72/98-ВР від 04.02.98 )


Казенне підприємство має право розпоряджатися закріпленим за ним на праві оперативного управління майном, що є у державній власності і належить до основних фондів підприємства, лише з дозволу органу, уповноваженого управляти відповідним державним майном. Особливості розпорядження іншим майном казенного підприємства визначаються у його статуті. ( Пункт 3 статті 10 доповнено абзацом п'ятим згідно із Законом N 72/98-ВР від 04.02.98 )


Відчуження від держави засобів виробництва, що є державною власністю і закріплені за державним підприємством, здійснюється виключно на конкурентних засадах (через біржі, за конкурсом, на аукціонах) у порядку, що визначається Фондом державного майна України. Одержані в результаті відчуження зазначеного майна кошти направляються виключно на інвестиції. ( Частину третю статті 10 доповнено абзацом згідно із Законом N 2544-12 від 07.07.92 )


4. Джерелами формування майна підприємства є:


грошові та матеріальні внески засновників;
доходи, одержані від реалізації продукції, а також від інших видів господарської діяльності;
доходи від цінних паперів;
кредити банків та інших кредиторів;
капітальні вкладення і дотації з бюджетів;
надходження від роздержавлення і приватизації власності;
придбання майна іншого підприємства, організації;
безоплатні або благодійні внески, пожертвування організацій, підприємств і громадян;
інші джерела, не заборонені законодавчими актами України.


5. Підприємство, якщо інше не передбачено чинним законодавством та його статутом, має право продавати і передавати іншим підприємствам, організаціям та установам, обмінювати, здавати в оренду, надавати безоплатно в тимчасове користування або в позику належні йому будинки, споруди, устаткування, транспортні засоби, інвентар, сировину та інші матеріальні цінності, а також списувати їх з балансу. ( Частина п'ята статті 10 із змінами, внесеними згідно із Законом 2554-12 від 07.07.92 )


( Дію пункту шостого статті 10 зупинено в частині здійснення підприємствами, що є у загальнодержавній власності, безоплатної передачі майна громадянам згідно з Декретом N 8-92 від 15.12.92 ) 6. Підприємству надається право, якщо інше не передбачено чинним законодавством та його статутом, продавати, передавати безоплатно, обмінювати, здавати в оренду громадянам засоби виробництва та інші матеріальні цінності, за винятком тих, які відповідно до законодавчих актів України не можуть бути в їх власності. Безоплатна передача і надання підприємствами матеріальних цінностей громадянам здійснюються з дозволу власника або уповноваженого ним органу, крім випадків, передбачених законодавством України. ( Частина шоста статті 10 із змінами, внесеними згідно із Законом 2554-12 від 07.07.92 )


Стаття 11.
Володіння і користування природними ресурсами


1. Володіння і користування природними ресурсами підприємство здійснює у встановленому порядку за плату, а у випадках, передбачених законодавчими актами України, - на пільгових умовах. ( Абзац перший пункту 1 статті 11 із змінами, внесеними згідно із Законом N 3180-12 від 05.05.93 )


Власники землі та землекористувачі щорічно сплачують плату за землю у вигляді земельного податку або орендної плати. ( Пункт перший статті 11 доповнено абзацом другим згідно із Законом N 3180-12 від 05.05.93 )


2. Підприємство зобов'язане своєчасно здійснювати природоохоронні заходи, спрямовані на зниження і компенсацію негативного впливу його виробництва на природне середовище, здоров'я та власність людей. Фінансування таких заходів відбувається за рахунок власних коштів або інших джерел. У випадках банкрутства підприємства фінансування провадиться за рахунок коштів від продажу його майна, а якщо цих коштів не вистачає - за рахунок бюджету відповідної місцевої Ради народних депутатів або держави.


Підприємство відповідно до законодавства України несе відповідальність за додержання вимог і норм щодо охорони, раціонального використання та відновлення до рівня встановлених нормативів земель, вод, надр, лісів, інших природних ресурсів, а також за додержання встановлених нормативів викидів і скидання забруднюючих речовин у навколишнє природне середовище і розміщення в ньому відходів.


При порушенні цих норм і вимог його діяльність може бути зупинено частково, тимчасово або припинено повністю відповідно до законодавства України.


Стаття 12.
Участь підприємства у випуску та торгівлі цінними паперами


1. Підприємство має право на випуск власних цінних паперів та реалізацію їх юридичним особам і громадянам України, союзних республік та інших держав.


2. Підприємство може бути співзасновником фондових бірж України та учасником фондових бірж України і союзних республік.


3. Підприємство має право на придбання цінних паперів юридичних осіб України, союзних республік та інших держав.


4. Підприємство випускає, реалізує та купує цінні папери відповідно до законодавства України.


Стаття 13.
Гарантії майнових прав підприємства


Держава гарантує захист майнових прав підприємства. Вилучення державою у підприємства його основних фондів, оборотних коштів та іншого використовуваного ним майна здійснюється тільки у випадках, передбачених законами України.


Збитки, завдані підприємству в результаті порушення його майнових прав громадянами, юридичними особами і державними органами, відшкодовуються підприємству за рішенням суду. ( Частина друга статті 13 із змінами, внесеними згідно із Законом N 762-IV від 15.05.2003 )


Розділ IV
УПРАВЛІННЯ ПІДПРИЄМСТВОМ І САМОВРЯДУВАННЯ
ТРУДОВОГО КОЛЕКТИВУ


Стаття 14.
Загальні принципи управління підприємством


1. Управління підприємством здійснюється відповідно до статуту на основі поєднання прав власника щодо господарського використання свого майна і принципів самоврядування трудового колективу.


Підприємство самостійно визначає структуру управління, встановлює штати.


Власник здійснює свої права по управлінню підприємством безпосередньо або через уповноважені ним органи. Власник або уповноважені ним органи можуть делегувати ці права раді підприємства (правлінню) чи іншому органові, який передбачений статутом підприємства і представляє інтереси власника та трудового колективу.


2. Найняття (призначення, обрання) керівника підприємства є правом власника (власників) майна підприємства і реалізується безпосередньо або через уповноважені ним органи.


3. Рішення з соціально-економічних питань, що стосуються діяльності підприємства, виробляються і приймаються його органами управління з участю трудового колективу та уповноважених ним органів.


4. Вищим керівним органом колективного підприємства є загальні збори (конференція) власників майна. Виконавчі функції по управлінню колективним підприємством здійснює правління.


Правління підприємства, якщо інше не передбачено статутом, обирається власниками майна на загальних зборах таємним голосуванням на альтернативній основі. Повноваження правління визначаються статутом. Правління обирає із свого складу голову і його заступників або їх роль виконують почергово всі члени правління.


Стаття 15.
Трудовий колектив та його самоврядування


1. Трудовий колектив підприємства становлять усі громадяни, які своєю працею беруть участь в його діяльності на основі трудового договору (контракту, угоди), а також інших форм, що регулюють трудові відносини працівника з підприємством.


2. Трудовий колектив підприємства з правом найняття робочої сили:


розглядає і затверджує проект колективного договору;
розглядає і вирішує згідно з статутом підприємства питання самоврядування трудового колективу;
визначає і затверджує перелік і порядок надання працівникам підприємства соціальних пільг;
бере участь у матеріальному і моральному стимулюванні продуктивної праці, заохочує винахідницьку і раціоналізаторську діяльність, порушує клопотання про представлення працівників до державних нагород.


3. Трудовий колектив державного та іншого підприємства, в якому частка держави або місцевої Ради народних депутатів у вартості майна становить більш як 50 процентів:


( Дію абзацу другого пункту 3 статті 15 зупинено згідно з Декретом N 8-92 від 15.12.92 ) розглядає разом з засновником зміни і доповнення до статуту підприємства;


( Дію абзацу третього пункту 3 статті 15 зупинено згідно з Декретом N 8-92 від 15.12.92 ) разом з засновником підприємства визначає умови найняття керівника;


( Дію абзацу четвертого пункту 3 статті 15 зупинено згідно з Декретом N 8-92 від 15.12.92 ) бере участь у вирішенні питання про виділення із складу підприємства одного чи кількох структурних підрозділів для створення нового підприємства;


разом з власником вирішує питання про вступ і вихід підприємства з об'єднання підприємств;


погоджує пропозиції щодо передачі з державної у комунальну власність майна, закріпленого за підприємством, об'єктів соціальної інфраструктури, споруджених за рахунок коштів підприємства; ( Пункт 3 статті 15 доповнено абзацом шостим згідно із Законом N 163-XIV від 06.10.98 )


приймає рішення про оренду підприємства, створення на основі трудового колективу органу для переходу на оренду і викупу підприємства.


При частковому викупі майна підприємства трудовий колектив набуває права співвласника, а підприємство - статусу спільного.


Після повного викупу підприємства трудовий колектив набуває прав колективного власника.


4. Повноваження трудового колективу всіх видів підприємств, де використовується наймана праця, реалізуються, якщо інше не передбачається статутом, загальними зборами (конференцією) та їх виборним органом, члени якого обираються таємним голосуванням на зборах (конференції) трудового колективу строком на 2-3 роки не менш як 2/3 голосів. Членів виборного органу не може бути звільнено з роботи або переведено на інші посади з ініціативи адміністрації підприємства без згоди відповідного виборного органу цього колективу.


Трудові, соціально-економічні права та інтереси найманих працівників можуть представляти профспілкові організації (профспілкові представники), які діють у межах прав, наданих їм Законом України "Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності" та статутами профспілок". ( Пункт 4 статті 15 доповнено абзацом другим згідно із Законом N 1096-IV від 10.07.2003 )


Стаття 16.
Керівництво підприємства


1. Керівник підприємства наймається (призначається) власником або обирається власниками майна.


При найнятті (призначенні, обранні) власником або уповноваженим ним органом керівника підприємства на посаду з ним укладається контракт (договір, угода), в якому визначаються права, строки найняття, обов'язки і відповідальність керівника підприємства перед власником та трудовим колективом, умови його матеріального забезпечення і звільнення з посади з урахуванням гарантій, передбачених контрактом (договором, угодою) та законодавством України.


2. Керівник підприємства самостійно вирішує питання діяльності підприємства, за винятком віднесених статутом до компетенції інших органів управління даного підприємства і якщо інше не передбачено законодавством України. Власник майна не має права втручатися в оперативну діяльність керівника підприємства. ( Пункт 2 статті 16 із змінами, внесеними згідно із Законом N 2409-III від 17.05.2001 )


3. Керівника підприємства може бути звільнено з посади до закінчення строку контракту на підставах, передбачених у контракті або в законодавстві України.


4. Заступники керівника підприємства, керівники та спеціалісти підрозділів апарату управління і структурних підрозділів (виробництв, цехів, відділів, відділень, дільниць, ферм та інших аналогічних підрозділів підприємств), а також майстри і старші майстри призначаються на посаду і звільняються з посади керівником підприємства.


Стаття 17.
Колективний договір


1. Колективний договір укладається на всіх підприємствах, які використовують найману працю, між власником або уповноваженим ним органом і трудовим колективом або уповноваженим ним органом і не може суперечити чинному законодавству України. ( Пункт 1 статті 17 із змінами, внесеними згідно із Законом N 1096-IV від 10.07.2003 )


2. Колективним договором регулюються виробничі, трудові і економічні відносини трудового колективу з адміністрацією підприємства, питання охорони праці, соціального розвитку, участі працівників у використанні прибутку підприємства, якщо останнє передбачене статутом підприємства.


Розбіжності, що виникають при укладанні або виконанні колективного договору, вирішуються у порядку, встановленому законодавчими актами України.


3. Сторони, які уклали колективний договір, не менше двох разів на рік взаємозвітують про його виконання на зборах (конференції) трудового колективу.

 

 

Розділ V
ГОСПОДАРСЬКА, ЕКОНОМІЧНА і СОЦІАЛЬНА
ДІЯЛЬНІСТЬ ПІДПРИЄМСТВА


Стаття 18.
Прибуток (доход) підприємства


1. На всіх підприємствах основним узагальнюючим показником фінансових результатів господарської діяльності є прибуток (доход).


Порядок використання прибутку (доходу) визначає власник (власники) підприємства або уповноважений ним орган згідно з статутом підприємства та чинним законодавством. ( Дію абзаца другого пункту першого статті 18 припинено строком на один рік в частині використання прибутку на оплату виробничих, науково-дослідних, проектно-конструкторських, консультаційних та інформаційних послуг, не передбачених державним замовленням, а також на оплату посередницької діяльності підприємницьких організацій, що не займаються безпосередньо торговельними операціями згідно з Постановою ВР N 1292-12 від 04.07.91; із змінами, внесеними згідно з Декретом N 48-93 від 10.05.93 )


2. Державний вплив на вибір напрямів та обсягів використання прибутку (доходу) здійснюється через установлені нормативи, податки, податкові пільги, а також економічні санкції відповідно до законодавства України. ( Пункт другий статті 18 із змінами, внесеними згідно з Декретом N 48-93 від 10.05.93 )


3. У випадках, передбачених статутом підприємства, частина чистого прибутку може передаватися у власність членів або трудового колективу підприємства. Порядок розподілу і використання цієї частини прибутку здійснюється радою або зборами (конференцією) трудового колективу.


Стаття 19.
Трудові доходи працівника підприємства


1. Власник або уповноважений ним орган встановлює фонд оплати праці на умовах, визначених колективним договором (угодою).


Регулювання фондів оплати праці працівників підприємств-монополістів, визначення переліку таких підприємств здійснюються Кабінетом Міністрів України.
( Пункт 1 статті 19 в редакції Закону N 20/97-ВР від 23.01.97 )


( Дію пункту першого статті 19 припинено строком на один рік щодо науково-дослідних установ, проектних, проектно-конструкторських і технологічних організацій згідно з Постановою ВР N 1292-12 від 04.07.91 ) ( Чинність пункту першого статті 19 зупинено з 1 січня 1993 року стосовно державних і заснованих на державній власності орендних підприємств згідно з Декретами N 23-92 від 31.12.92; N 39-93 від 26.04.93 ) ( Дію пункту першого статті 19 відновлено стосовно державних і заснованих на державній власності орендних підприємств в зв'язку з втратою чинності абзацу сьомого пункту 4 статті 48 Декрету N 23-92 згідно із Законом N 318/94-ВР від 22.12.94 )


2. Трудові доходи найманого працівника підприємства визначаються трудовим договором відповідно до законодавства України, а для інших працівників - угодою між ними. Трудові доходи працівника підприємства регулюються податками.


3. Мінімальний розмір заробітної плати працівників, які працюють за трудовим договором, визначається відповідно до статей 9 і 10 Закону України "Про оплату праці" ( 108/95-ВР ). ( Пункт 3 статті 19 в редакції Закону N 357/96-ВР від 10.09.96 )
( Чинність пункту третього статті 19 зупинено з 1 січня 1993 року стосовно державних підприємств згідно з Декретами N 23-92 від 31.12.92, N 39-93 від 26.04.93 )


4. Підприємство самостійно встановлює форми, системи і розміри оплати праці, а також інші види доходів працівників згідно з законодавством. ( Абзац перший пункту 4 статті 19 із змінами, внесеними згідно із Законом N 20/97-ВР від 23.01.97 )


( Абзац другий пункту 4 статті 19 виключено на підставі Закону N 1766-III від 01.06.2000 )
( Чинність частини другої пункту четвертого статті 19 зупинено з 1 січня 1993 року стосовно державних підприємств згідно з Декретами N 23-92 від 31.12.92; N 39-93 від 26.04.93 )
( Дію частини другої пункту четвертого статті 19 відновлено стосовно державних підприємств в зв'язку з втратою чинності абзацу сьомого пункту 4 статті 48 Декрету N 23-92 згідно із Законом N 318/94-ВР від 22.12.94 )


Стаття 20.
Планування діяльності підприємства


1. Підприємство (крім казенного) самостійно планує свою діяльність і визначає перспективи розвитку виходячи з попиту на вироблювану продукцію, роботи, послуги та необхідності забезпечення виробничого та соціального розвитку підприємства, підвищення доходів. ( Абзац перший пункту 1 статті 20 із змінами, внесеними згідно із Законом N 72/98-ВР від 04.02.98 )


Основу планів становлять державні замовлення та договори, укладені із споживачами (покупцями) продукції, робіт, послуг і постачальниками матеріально-технічних ресурсів.


2. Підприємство виконує роботи і поставки для державних потреб на договірній основі в порядку, що визначається законодавчими актами України.


3. Підприємство при підготовці планів свого економічного розвитку погоджує з відповідною Радою народних депутатів заходи, які можуть викликати екологічні, соціальні, демографічні та інші наслідки, що зачіпають інтереси населення території, і несе матеріальну відповідальність перед Радами народних депутатів за шкідливі наслідки своєї діяльності.


4. Державне підприємство (крім казенного) самостійно складає річний фінансовий план, який затверджується до 1 липня року, що передує планованому, органом, уповноваженим управляти відповідним державним майном.


Порядок складання річного фінансового плану державним підприємством (крім казенного) встановлює уповноважений Кабінетом Міністрів України центральний орган виконавчої влади.


Підприємства інших форм власності розробляють і затверджують фінансові плани у порядку і в строки, визначені їх власником (власниками).
( Статтю 20 доповнено пунктом 4 згідно із Законом N 1963-III від 21.09.2000 )


Стаття 21.
Господарські відносини підприємства з іншими підприємствами, організаціями, громадянами


1. Відносини підприємства з іншими підприємствами, організаціями і громадянами в усіх сферах господарської діяльності здійснюються на основі договорів.


Підприємства вільні у виборі предмета договору, визначенні зобов'язань, будь-яких інших умов господарських взаємовідносин, що не суперечать законодавству України.


На підприємствах із шкідливими та небезпечними умовами праці та підвищеним ризиком виникнення аварій можуть створюватися спеціалізовані об'єктові аварійно-рятувальні служби з працівників цих підприємств за погодженням з державною чи комунальною аварійно-рятувальною службою, що обслуговує це підприємство, а у випадку відсутності такого обслуговування - за погодженням з центральним органом виконавчої влади, до повноважень якого віднесено питання захисту населення і територій від надзвичайних ситуацій техногенного та природного характеру. ( Пункт 1 статті 21 доповнено абзацом згідно із Законом N 2470-III від 29.05.2001 )


Підприємства усіх форм власності, на яких існує небезпека виникнення надзвичайних ситуацій техногенного та природного характеру, перелік яких визначає Кабінет Міністрів України, підлягають постійному та обов'язковому обслуговуванню державними аварійно-рятувальними службами (формуваннями) на договірній основі. ( Пункт 1 статті 21 доповнено абзацом згідно із Законом N 2470-III від 29.05.2001 )


Обов'язки та відповідальність аварійно-рятувальних служб (формувань) та порядок обслуговування об'єктів підвищеної небезпеки визначаються договорами на обслуговування. ( Пункт 1 статті 21 доповнено абзацом згідно із Законом N 2470-III від 29.05.2001 )


2. Відповідальність працівника по фінансових обов'язках підприємства визначається часткою його участі у фінансових ресурсах підприємства.


3. Порядок поставки продукції для державних потреб визначається законодавством України. ( Пункт 3 статті 21 із змінами, внесеними згідно з Декретом N 14-93 від 22.01.93, в редакції Закону N 481/96-ВР від 12.11.96 )


Стаття 22.
Забезпечення засобами виробництва та реалізація продукції


1. Підприємство самостійно здійснює матеріально-технічне забезпечення власного виробництва і капітального будівництва через систему прямих угод (контрактів) або через товарні біржі та інші посередницькі організації України, союзних республік та інших держав.


( Абзац другий пункту 1 статті 22 втратив чинність на підставі Закону N 481/96-ВР від 12.11.96 )


( Абзац третій пункту 1 статті 22 втратив чинність на підставі Закону N 481/96-ВР від 12.11.96 )


2. Підприємство здійснює реалізацію своєї продукції, інших матеріальних цінностей на основі прямих угод (контрактів), державного замовлення, через товарні біржі, мережу власних торгових підприємств.


Реалізація продукції підприємства, в тому числі на основі бартерних угод, за межами України здійснюється самостійно або на основі ліцензій відповідно до законодавства України.


Стаття 23.
Ціни і ціноутворення


1. Підприємство реалізує свою продукцію, майно за цінами і тарифами, що встановлюються самостійно або на договірній основі, а у випадках, передбачених законодавчими актами України, - за державними цінами і тарифами. В розрахунках із зарубіжними партнерами застосовуються контрактні ціни, що формуються відповідно до умов і цін світового ринку.


2. На продукцію підприємств, які займають монопольне становище на ринку товарів, що визначають масштаб цін в економіці і соціальну захищеність громадян, допускається державне регулювання цін відповідно до Закону України "Про ціни і ціноутворення".


При цьому державні ціни повинні враховувати середньогалузеву собівартість продукції і забезпечувати мінімальний рівень рентабельності продукції, на яку вони поширюються. Якщо цей рівень рентабельності не забезпечується державними цінами, то держава повинна забезпечити його дотацією за умови, що продукція підприємства є суспільно необхідною.


У разі порушення підприємством державної дисципліни цін на продукцію надлишково одержана сума підлягає вилученню. Крім того, з підприємства стягується штраф у порядку і розмірах, встановлених законодавчими актами України.


Стаття 24.
Фінансові та кредитні відносини


1. Джерелом формування фінансових ресурсів підприємства є прибуток (доход), амортизаційні відрахування, кошти, одержані від продажу цінних паперів, пайові внески членів трудового колективу, підприємств, організацій, громадян та інші надходження.


2. Підприємство користується банківським кредитом на комерційній договірній основі. Підприємство може надавати банку на договірній основі право використовувати свої вільні кошти і встановлювати проценти за їх використання.


Державним підприємствам забороняється виступати гарантами при наданні суб'єктам підприємницької діяльності банківських кредитів. ( Пункт другий статті 24 доповнено абзацом другим згідно із Законом N 262/95-ВР від 05.07.95 )


3. Підприємство має право відкривати поточні та вкладні (депозитні) рахунки для зберігання грошових коштів, здійснення всіх видів операцій у будь-яких банках України та інших держав за своїм вибором і за згодою цих банків у порядку, що встановлюється Національним банком України. Повідомлення про відкриття або закриття своїх рахунків у банках підприємство зобов'язане надіслати податковому органу, у якому воно обліковується як платник податків. Таке повідомлення протягом трьох робочих днів із дня відкриття або закриття рахунку (включаючи день відкриття або закриття) має бути подане безпосередньо або надіслано на адресу відповідного податкового органу поштою з повідомленням про вручення. Форма і зміст повідомлення про відкриття або закриття рахунків підприємства встановлюються центральним податковим органом України. ( Частина третя статті 24 в редакції Закону N 725/97-ВР від 16.12.97 )
( Пункт 3 статті 24 із змінами, внесеними згідно із Законом N 2921-III від 10.01.2002 )
( Дію пункту третього статті 24 припинено строком на один рік в частині права підприємств відкривати рахунки для зберігання коштів у будь-якому банку інших союзних республік та держав згідно з Постановою ВР N 1292-12 від 04.07.91 )


4. Підприємства самостійно встановлюють черговість і напрями списання коштів з власних рахунків, яке здійснюється установами банків за дорученням таких підприємств, крім випадків, передбачених законами України. Розрахунки підприємств за своїми зобов'язаннями провадяться через установи банків у порядку, встановленому Національним банком України відповідно до законів України. ( Пункт 4 статті 24 в редакції Закону N 419/96-ВР від 16.10.96 )


5. Підприємство може поставляти продукцію, виконувати роботи, надавати послуги в кредит із сплатою покупцями (споживачами) процентів за користування цим кредитом. Для оформлення таких угод підприємство може застосовувати в господарському обороті векселі.


6. Підприємство несе повну відповідальність за додержання кредитних договорів і розрахункової дисципліни. Підприємство, яке не виконує своїх зобов'язань по розрахунках, може бути оголошено господарським судом банкрутом у порядку, встановленому Законом України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом". ( Пункт 6 статті 24 в редакції Закону N 2685-12 від 14.10.92, із змінами, внесеними згідно із Законом N 762-IV від 15.05.2003 )


Стаття 25.
Зовнішньоекономічна діяльність підприємства


1. Підприємство самостійно здійснює зовнішньоекономічну діяльність.


Зовнішньоекономічна діяльність підприємства є частиною зовнішньоекономічної діяльності України і регулюється законами України.


2. Порядок використання виручки підприємства в іноземній валюті визначається валютним законодавством України. ( Пункт 2 статті 25 в редакції Декрету N 15-93 від 19.02.93 )


3. Підприємство має право одержувати кредити від своїх зарубіжних партнерів. При цьому валюта зараховується на баланс підприємства і використовується ним самостійно. По одержаних підприємством кредитах держава відповідальності не несе.


Підприємство, яке здійснює зовнішньоекономічну діяльність, може відкривати за межами України свої представництва та виробничі підрозділи, утримання яких здійснюється за кошти підприємства.


4. Підприємство у своїй зовнішньоекономічній діяльності з питань економічної, технологічної, екологічної та соціальної безпеки контролюється державними органами.


Стаття 26
Соціальна діяльність підприємства


1. Питання соціального розвитку, включаючи поліпшення умов праці, життя і здоров'я, гарантії обов'язкового медичного страхування членів трудового колективу та їх сімей, вирішуються трудовим колективом за участю власника чи уповноваженого ним органу відповідно до статуту підприємства, колективного договору та законодавчих актів України.


Трудовий колектив і власник чи уповноважений ним орган (адміністрація) в плані соціального розвитку враховують розвиток місць компактного проживання членів свого колективу.


2. Підприємство зобов'язане забезпечити для всіх працюючих на підприємстві безпечні та нешкідливі умови праці і несе відповідальність у встановленому законодавством порядку за шкоду, заподіяну їх здоров'ю та працездатності.


3. Підприємство здійснює підготовку кваліфікованих робітників та спеціалістів, їх економічне і професійне навчання у власних навчальних закладах або за угодами в навчальних закладах, підпорядкованих державним органам освіти, іншим відомствам і підприємствам.


Підприємство надає пільги працюючим випускникам професійно-технічних, середніх спеціальних та вищих учбових закладів відповідно до законодавства України.


4. Пенсіонери та інваліди, які працювали до виходу на пенсію на підприємстві, користуються нарівні з його працівниками наявними можливостями медичного обслуговування, забезпечення житлом, путівками в оздоровчі та профілактичні заклади та іншими соціальними послугами та пільгами згідно з статутом підприємства.


5. Підприємство зобов'язане постійно поліпшувати умови праці та побуту жінок, підлітків, забезпечувати їх роботою переважно в денний час із скороченим робочим днем, жінок, які мають малолітніх дітей, вагітних жінок переводити на легшу роботу з нешкідливими умовами праці та надавати інші пільги, передбачені законодавством. Підприємство з шкідливими умовами праці створює окремі цехи, дільниці для надання жінкам, підліткам та окремим категоріям працюючих більш легкої роботи.


6. Підприємство має право самостійно встановлювати для своїх працівників додаткові відпустки, скорочений робочий день та інші пільги, а також заохочувати працівників підприємств та установ, які обслуговують трудовий колектив, але не входять до його складу.


7. Працівник підприємства, який став інвалідом на даному підприємстві внаслідок нещасного випадку або професійного захворювання, може забезпечуватися додатковою пенсією незалежно від розмірів державної пенсії.


8. У разі смерті працівника підприємства при виконанні ним службових обов'язків підприємство добровільно або на основі рішення суду забезпечує сім'ю працівника допомогою відповідно до законодавчих актів України.


9. Підприємство з правом найняття робочої сили за рішенням відповідної місцевої Ради народних депутатів відповідно до Законів України "Про зайнятість населення" та "Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні" забезпечує певну кількість робочих місць для працевлаштування інвалідів, підлітків та інших верств населення, що потребують соціального захисту. У разі невиконання цієї вимоги або відмови у створенні робочих місць для даної категорії населення підприємство відраховує кошти на рахунок відповідної Ради народних депутатів у порядку і розмірах, передбачених зазначеними Законами.


 

 

 



Про підприємництво

ЗАКОН УКРАЇНИ
Про підприємництво.


( Відомості Верховної Ради (ВВР), 1991, N 14, ст.168 )
( Вводиться в дію Постановою ВР
N 785-XII від 26.02.91, ВВР, 1991, N 14, ст.169 )
( Із змінами, внесеними згідно із Законами
N 2684-XII від 14.10.92, ВВР, 1992, N 48, ст.654
N 2697-XII від 15.10.92, ВВР, 1992, N 51, ст.680


Декретом


N 10-92 від 15.12.92, ВВР, 1993, N 7, ст. 54


Законами


N 3318-XII від 24.06.93, ВВР, 1993, N 30, ст.322
N 3320-XII від 24.06.93, ВВР, 1993, N 30, ст.324
N 3712-XII від 16.12.93, ВВР, 1994, N 3, ст. 13
N 3713-XII від 16.12.93, ВВР, 1994, N 51, ст.481
N 3714-XII від 16.12.93, ВВР, 1994, N 51, ст.482
N 3716-XII від 16.12.93, ВВР, 1994, N 3, ст. 14
N 4039-XII від 25.02.94, ВВР, 1994, N 28, ст.234
N 109/94-ВР від 14.07.94, ВВР, 1994, N 33, ст.301
N 188/94-ВР від 23.09.94, ВВР, 1994, N 40, ст.366
N 263/94-ВР від 01.12.94, ВВР, 1994, N 49, ст.434
N 58/95-ВР від 15.02.95, ВВР, 1995, N 7, ст. 47
N 64/95-ВР від 15.02.95, ВВР, 1995, N 10, ст. 64
N 82/95-ВР від 02.03.95, ВВР, 1995, N 14, ст. 90
N 304/95-ВР від 13.07.95, ВВР, 1995, N 30, ст.232
N 473/95-ВР від 14.12.95, ВВР, 1995, N 45, ст.334
N 474/95-ВР від 14.12.95, ВВР, 1995, N 45, ст.335
N 475/95-ВР від 14.12.95, ВВР, 1995, N 45, ст.336
N 497/95-ВР від 22.12.95, ВВР, 1996, N 2, ст. 4
N 194/96-ВР від 15.05.96, ВВР, 1996, N 31, ст.144
N 481/96-ВР від 12.11.96, ВВР, 1996, N 52, ст.301
N 626/96-ВР від 20.12.96, ВВР, 1997, N 9, ст. 71
N 278/97-ВР від 20.05.97, ВВР, 1997, N 29, ст.188
N 725/97-ВР від 16.12.97, ВВР, 1998, N 14, ст. 61
N 762/97-ВР від 23.12.97, ВВР, 1998, N 17, ст. 80
N 122/98-ВР від 12.02.98, ВВР, 1998, N 26, ст.158
N 358-XIV від 24.12.98, ВВР, 1999, N 7, ст. 52
N 381-XIV від 12.01.99, ВВР, 1999, N 8, ст. 60
N 784-XIV від 30.06.99, ВВР, 1999, N 42-43, ст.378
N 863-XIV від 08.07.99, ВВР, 1999, N 36, ст.317
N 969-XIV від 14.07.99, ВВР, 1999, N 38, ст.350
N 1121-XIV від 06.10.99, ВВР, 1999, N 48, ст.415
N 1288-XIV від 14.12.99, ВВР, 2000, N 5, ст. 34
N 1328-XIV від 21.12.99, ВВР, 2000, N 6-7, ст. 37
N 1481-III від 22.02.2000, ВВР, 2000, N 13, ст.110
N 1708-III від 11.05.2000, ВВР, 2000, N 32, ст.256
N 1770-III від 01.06.2000, ВВР, 2000, N 36, ст.298
N 1775-III від 01.06.2000, ВВР, 2000, N 36, ст.299 -
набирає чинності or=navy>02.11.2000
N 1807-III від 08.06.2000, ВВР, 2000, N 38, ст.318
N 1841-III від 22.06.2000, ВВР, 2000, N 46, ст.393
N 1869-III від 13.07.2000, ВВР, 2000, N 41, ст.341
N 1969-III від 21.09.2000, ВВР, 2000, N 45, ст.377
N 1987-III від 21.09.2000, ВВР, 2000, N 46, ст.397
N 2356-III від 05.04.2001, ВВР, 2001, N 22, ст.108
N 2401-III від 26.04.2001, ВВР, 2001, N 30, ст.141
N 2409-III від 17.05.2001, ВВР, 2001, N 31, ст. 146
N 2788-III від 15.11.2001, ВВР, 2002, N 7, ст.52
N 429-IV від 16.01.2003, ВВР, 2003, N 10-11, ст.87
N 762-IV від 15.05.2003, ВВР, 2003, N 30, ст.247
N 910-IV від 05.06.2003, ВВР, 2003, N 39, ст.333 )


( В тексті Закону слова "Української РСР", "в Українській РСР", "Ради Міністрів Української РСР" та "Радою  іністрів Української РСР" замінено відповідно словами України", "в Україні", "Кабінету Міністрів України" та  Кабінетом Міністрів України" згідно із Законом
N 2697-XII від 15.10.92 )


Цей Закон визначає загальні правові, економічні та соціальні асади здійснення підприємницької діяльності (підприємництва) ромадянами та юридичними особами на території України, встановлює арантії свободи підприємництва та його державної підтримки.

 

Розділ I
ЗАГАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ


Стаття 1.
Підприємництво в Україні


Підприємництво - це безпосередня самостійна, систематична, на
власний ризик діяльність по виробництву продукції, виконанню
робіт, наданню послуг з метою отримання прибутку, яка здійснюється фізичними та юридичними особами, зареєстрованими як суб'єкти підприємницької діяльності у порядку, встановленому
законодавством.


Створення (заснування) суб'єкта підприємницької діяльності -
юридичної особи, а також володіння корпоративними правами не є
підприємницькою діяльністю, крім випадків,передбачених законодавством.
( Стаття 1 в редакції Закону N 1481-III від 22.02.2000 )


Стаття 2.
Суб'єкти підприємницької діяльності


Суб'єктами підприємницької діяльності (підприємцями) можуть
бути:


громадяни України, інших держав, особи без громадянства, не обмежені законом у правоздатності або дієздатності; ( Абзац другий статті 2 із змінами, внесеними згідно із Законом N 1807-III
від 08.06.2000 )


юридичні особи всіх форм власності, встановлених Законом України "Про власність";
об'єднання юридичних осіб, що здійснюють діяльність в Україні на умовах угоди про розподіл продукції. ( Частину першу статті 2 доповнено абзацом згідно із Законом N 1807-III
від 08.06.2000 )


Щодо юридичних осіб та громадян, для яких підприємницька діяльність не є основною, цей Закон застосовується до тієї частини
їх діяльності, яка за своїм характером є підприємницькою.


Найменування суб'єкта підприємницької діяльності - юридичної особи повинне містити відомості про його організаційно-правову
форму та назву. У найменуванні суб'єкта підприємницької діяльності - юридичної особи забороняється використання повних або скорочених найменувань органів державної влади, органів місцевого
самоврядування та похідних від цих найменувань,а також найменувань, тотожних найменуванню іншого суб'єкта підприємницької діяльності - юридичної особи чи об'єднання громадян, внесених до
відповідних реєстрів. ( Статтю 2 доповнено частиною згідно із Законом N 2356-III від 05.04.2001 )
Не допускається заняття підприємницькою діяльністю таких
категорій громадян: військовослужбовців, службових осіб органів прокуратури, суду, державної безпеки, внутрішніх справ, державного
нотаріату, а також органів державної влади і управління, які покликані здійснювати контроль за діяльністю підприємств.
( Частина четверта статті 2 із змінами, внесеними згідно із Законом N 762-IV від 15.05.2003 )
Особи, яким суд заборонив займатися певною діяльністю, не можуть бути зареєстровані як підприємці з правом здійснення відповідного виду діяльності до закінчення терміну, встановленого вироком суду.


Особи, які мають непогашену судимість за крадіжки, хабарництво та інші корисливі злочини, не можуть бути
зареєстровані як підприємці, не можуть виступати співзасновниками
підприємницької організації, а також займати в підприємницьких товариствах та їх спілках (об'єднаннях) керівні посади і посади, пов'язані з матеріальною відповідальністю.


Стаття 3.
Свобода підприємницької діяльності


Підприємці мають право без обмежень приймати рішення і
здійснювати самостійно будь-яку діяльність, що не суперечить чинному законодавству.
Особливості регулювання окремих видів підприємництва встановлюються законодавством України.
Перелік видів діяльності, підприємництво в яких не застосовується у зв'язку з підвищеними вимогами до безпеки робіт та необхідністю централізації функцій управління, встановлюється Верховною Радою України. ( Частина третя статті 3 із змінами, внесеними згідно із Законом N 304/95-ВР від 13.07.95, в редакції
Закону N 1775-III від 01.06.2000 - набирає чинності 02.11.2000 )


Стаття 4.
Обмеження у здійсненні підприємницької діяльності


Діяльність, пов'язана з обігом наркотичних засобів, психотропних речовин, їх аналогів і прекурсорів, здійснюється
відповідно до Закону України "Про обіг в Україні наркотичних засобів, психотропних речовин, їх аналогів і прекурсорів".
Діяльність, пов'язана з виготовленням і реалізацією військової зброї та боєприпасів до неї,видобуванням бурштину,охороною окремих особливо важливих об'єктів права державної
власності, перелік яких визначається у встановленому Кабінетом Міністрів України порядку, а також діяльність, пов'язана з проведенням криміналістичних, судово-медичних,
судово-психіатричних експертиз та розробленням, випробуванням, виробництвом та експлуатацією ракет-носіїв,у тому числі з їх космічними запусками із будь-якою метою, може здійснюватися тільки державними підприємствами та організаціями, а проведення ломбардних операцій - також і повними товариствами.
Діяльність, пов'язана з технічними обслуговуванням та експлуатацією первинних мереж (крім місцевих мереж) та супутникових систем телефонного зв'язку в мережах зв'язку загального користування (крім супутникових систем телефонного зв'язку в мережах загального користування, які мають наземну станцію спряження на території України та створюються або розгортаються за допомогою національних ракет-носіїв або
національних космічних апаратів), здійснюється виключно державними
підприємствами і об'єднаннями зв'язку.
(Частина третя статті 4 із змінами, внесеними згідно із Законом N 910-IV від 05.06.2003)
Діяльність, пов'язана з виробництвом бензинів моторних
сумішевих (А-76Ек, А-80Ек, А-92Ек, АІ-93Ек, А-95Ек, А-98Ек) з вмістом не менш як 5 відсотків високооктанових кисневмісних добавок - абсолютованого технічного спирту та етил-трет-бутилового
ефіру, здійснюється нафтопереробними підприємствами, перелік яких визначається Кабінетом Міністрів України.
Діяльність, пов'язана з виробництвом зазначених у частині
четвертій цієї статті високооктанових кисневмісних добавок,
здійснюється державними спиртовими заводами, перелік яких визначається Кабінетом Міністрів України.
( Стаття 4 із змінами, внесеними згідно із Законами N 2697-12 від
15.10.92, N 3318-12 від 24.06.93, N 3320-12 від 24.06.93,
N 3712-12 від 16.12.93, N 3713-12 від 16.12.93, N 3714-12 від
16.12.93, N 4039-12 від 25.02.94, N 109/94-ВР від 14.07.94,
N 188/94-ВР від 23.09.94, N 263/94-ВР від 01.12.94, N 58/95-ВР від
15.02.95, N 64/95-ВР від 15.02.95, N 304/95-ВР від 13.07.95,
N 473/95-ВР від 14.12.95, N 474/95-ВР від 14.12.95, N 475/95-ВР
від 14.12.95, N 497/95-ВР від 22.12.95, N 194/96-ВР від 15.05.96,
N 626/96-ВР від 20.12.96, N 278/97-ВР від 20.05.97, в редакції
Закону N 762/97-ВР від 23.12.97 - набирає чинності через три місяці з дня опублікування цього Закону; із змінами, внесеними згідно із Законами N 122/98-ВР від 12.02.98, N 358-XIV
від 24.12.98, N 381-XIV від 12.01.99, N 784-XIV
від 30.06.99, N 863-XIV від 08.07.99,
N 969-XIV від 14.07.99, N 1121-XIV від
06.10.99, N 1288-XIV від 14.12.99, N 1328-XIV
від 21.12.99, N 1770-III від 01.06.2000,
N 1841-III від 22.06.2000, N 1869-III ( 1869-14 ) від
13.07.2000, N 1969-III від 21.09.2000, в редакції Закону N 1775-III від 01.06.2000 - набирає чинності
02.11.2000 )


Стаття 5.
Принципи підприємницької діяльності


Підприємництво здійснюється на основі таких принципів:
вільний вибір видів діяльності;
залучення на добровільних засадах до здійснення підприємницької діяльності майна та коштів юридичних осіб і
громадян;
самостійне формування програми діяльності та вибір постачальників і споживачів вироблюваної продукції, встановлення
цін відповідно до законодавства;
вільний найм працівників;
залучення і використання матеріально-технічних, фінансових, трудових, природних та інших видів ресурсів, використання яких не заборонено або не обмежено законодавством;
вільне розпорядження прибутком, що залишається після внесення платежів, установлених законодавством;
самостійне здійснення підприємцем -
юридичною особою зовнішньоекономічної діяльності, використання будь-яким
підприємцем належної йому частки валютної виручки на свій розсуд.


Стаття 6.
Організаційні форми підприємництва


Підприємництво в Україні здійснюється в будь-яких
організаційних формах,визначених законами України, на вибір підприємця. ( Частина перша статті 6 із змінами, внесеними згідно із Законом N 1987-III від 21.09.2000 )
Порядок створення, діяльності, реорганізації та ліквідації окремих організаційних форм підприємництва визначається відповідними законодавчими актами України.
У разі коли цей порядок спеціальним законодавством не встановлено, підприємець керується цим Законом і своїм статутом.


Стаття 7.
Законодавство про підприємницьку діяльність.


Відносини, пов'язані із здійсненням підприємницької діяльності, регулюються цим Законом та іншими законодавчими актами України.


Розділ II
УМОВИ ЗДІЙСНЕННЯ ПІДПРИЄМНИЦЬКОЇ ДІЯЛЬНОСТІ


Стаття 8.
Державна реєстрація підприємництва


Державна реєстрація суб'єктів підприємницької діяльності,крім об'єднань юридичних осіб, що здійснюють свою діяльність в
Україні на умовах угод про розподіл продукції, проводиться у виконавчому комітеті міської, районної в місті ради або в районній, районній міст Києва і Севастополя державній
адміністрації (далі - органи державної реєстрації) за місцезнаходженням або місцем проживання даного суб'єкта, якщо інше не передбачено законом. Забороняється реєстрація суб'єктів
підприємницької діяльності, найменування яких суперечать вимогам
частини третьої статті 2 цього Закону. Відомості про зареєстровані суб'єкти підприємницької діяльності вносяться до Реєстру суб'єктів підприємницької діяльності. Порядок його ведення визначається Кабінетом Міністрів України. ( Частина перша статті 8 із змінами, внесеними згідно із Законами N 1807-III від 08.06.2000,
N 2356-III від 05.04.2001 )
Для державної реєстрації суб'єкта підприємницької діяльності - юридичної особи подаються такі документи:
рішення власника (власників) майна або уповноваженого ним(ними) органу про створення юридичної особи (крім приватного підприємства). Якщо власників або уповноважених ними органів два і
більше, таким рішенням є установчий договір, а також протокол установчих зборів (конференції) у випадках, передбачених законом;
статут, якщо це необхідно для створюваної організаційної
форми підприємництва;
реєстраційна картка встановленого зразка, яка є водночас заявою про державну реєстрацію;
документ, що засвідчує сплату власником (власниками) внеску до статутного фонду суб'єкта підприємницької діяльності в розмірі, передбаченому законом;
документ, що засвідчує внесення плати за державну реєстрацію;
при створенні відкритих акціонерних товариств (крім відкритих акціонерних товариств, створених у процесі приватизації та/або корпоратизації) подається засвідчений Державною комісією з цінних паперів та фондового ринку звіт про наслідки підписки на акції.
(Частину другу статті 8 доповнено абзацом згідно із Законом N 1987-III від 21.09.2000)
Громадяни, які мають намір здійснювати підприємницьку діяльність без створення юридичної особи, подають реєстраційну картку встановленого зразка, яка є водночас заявою про державну
реєстрацію, копію довідки про присвоєння ідентифікаційного номера фізичної особи - платника податків та інших обов'язкових платежів і документ, що засвідчує внесення плати за державну реєстрацію.
Місцезнаходженням суб'єкта підприємницької діяльності (юридичної особи) на дату державної реєстрації може бути місцезнаходження (місце проживання) одного із засновників або
місцезнаходження за іншою адресою, що підтверджується договором оренди або іншим відповідним договором.
Органам державної реєстрації забороняється вимагати від суб'єктів підприємницької діяльності додаткові документи, не передбачені цим Законом.
Державна реєстрація суб'єктів підприємницької діяльності
проводиться за наявності всіх необхідних документів за заявочним принципом протягом не більше п'яти робочих днів. Органи державної реєстрації зобов'язані протягом цього терміну внести дані з
реєстраційної картки до Реєстру суб'єктів підприємницької діяльності та видати свідоцтво про державну реєстрацію встановленого зразка з проставленим ідентифікаційним кодом (для
юридичних осіб), який надається органам державної реєстрації
органами державної статистики, або ідентифікаційним номером фізичної особи - платника податків та інших обов'язкових платежів.
За порушення термінів реєстрації та вимогу подання для реєстрації документів, не передбачених законом, посадові особи несуть адміністративну відповідальність згідно із законодавством.
У п'ятиденний термін з дати реєстрації органи державної реєстрації направляють примірник реєстраційної картки з відміткою про державну реєстрацію відповідному державному податковому органу і органу державної статистики та подають відомості про державну реєстрацію суб'єкта підприємницької діяльності до органів Фонду загальнообов'язкового державного соціального страхування України на випадок безробіття, Фонду соціального страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань України, Фонду соціального страхування з тимчасової втрати працездатності і
Пенсійного фонду України. (Частина восьма статті 8 із змінами, внесеними згідно із Законом N 429-IV від 16.01.2003 )
Свідоцтво про державну реєстрацію суб'єкта підприємницької діяльності та копія документа, що підтверджує взяття його на облік у державному податковому органі, є підставою для відкриття
рахунків у будь-яких банках України та інших держав за вибором суб'єкта підприємницької діяльності і за згодою цих банків у порядку, що встановлюється Національним банком України.
Повідомлення про відкриття або закриття рахунків у банках суб'єкт підприємницької діяльності зобов'язаний направити державному податковому органу, в якому він обліковується як
платник податків і зборів (обов'язкових платежів). Таке повідомлення протягом трьох робочих днів з дня відкриття або
закриття рахунку (включаючи день відкриття або закриття) подається
особисто або направляється на адресу відповідного державного податкового органу з повідомленням про вручення. Форма і зміст повідомлення про відкриття або закриття рахунків у банках встановлюється центральним податковим органом України.
У разі зміни назви, організаційно-правової форми суб'єкта підприємницької діяльності, а також форми власності суб'єкти підприємницької діяльності у місячний термін з моменту настання зазначених змін зобов'язані подати документи для перереєстрації.
Перереєстрація суб'єкта підприємницької діяльності проводиться в порядку, встановленому для його реєстрації.
У разі перереєстрації суб'єкта підприємницької діяльності, що визначається правонаступником підприємства, приватизованого як
цілісний майновий комплекс, подається документ, який засвідчує право власності на зазначений об'єкт.
Суб'єкт підприємницької діяльності має право відкривати свої філії (відділення), представництва без створення юридичної особи.
Відкриття зазначених підрозділів не потребує їх державної реєстрації. Суб'єкт підприємницької діяльності повідомляє про відкриття філії (відділення), представництва орган державної реєстрації шляхом внесення додаткової інформації в свою реєстраційну картку.
Відповідальність за відповідність чинному законодавству установчих документів, що подаються для проведення реєстрації, несе власник (власники) або уповноважені ним органи, які подають
документи для реєстрації суб'єкта підприємництва.
У разі зміни свого місцезнаходження суб'єкт підприємницької діяльності в семиденний термін повинен повідомити про це орган державної реєстрації.
Невиконання цієї вимоги дає право органам державної реєстрації звернутися до суду з позовом про скасування державної
реєстрації. ( Частина сімнадцята статті 8 із змінами, внесеними згідно із Законом N 762-IV від 15.05.2003 )
Скасування державної реєстрації здійснюється за заявою власника (власників) або уповноважених ним (ними) органів чи за особистою заявою підприємця-громадянина, а також на підставі рішення суду в разі: ( Абзац перший частина вісімнадцятої статті 8
із змінами, внесеними згідно із Законом N 762-IV від 15.05.2003 )
визнання недійсними або такими, що суперечать законодавству, установчих документів;
здійснення діяльності, що суперечить установчим документам та законодавству України;
несвоєчасного повідомлення суб'єктом підприємницької діяльності про зміну його назви, організаційної форми, форми
власності та місцезнаходження;
визнання суб'єкта підприємницької діяльності банкрутом (у випадках, передбачених законодавством);
неподання протягом року до органів державної податкової служби податкових декларацій, документів фінансової звітності згідно з законодавством.
(Абзац шостий частини вісімнадцятої
статті 8 із змінами, внесеними згідно із Законом N 1708-III від 11.05.2000 )
Скасування державної реєстрації суб'єкта підприємницької діяльності здійснюється органом державної реєстрації за наявності ліквідаційного балансу, складеного і затвердженого згідно з
законодавством, та інших документів, що підтверджують проведення заходів щодо ліквідації суб'єкта підприємницької діяльності як юридичної особи, перелік яких визначається Кабінетом Міністрів
України, шляхом виключення його з Реєстру суб'єктів підприємницької діяльності.
Орган державної реєстрації в десятиденний термін повідомляє відповідні державні податкові органи та органи державної статистики, органи Фонду загальнообов'язкового державного
соціального страхування України на випадок безробіття, Фонду
соціального страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань України, Фонду соціального страхування з тимчасової втрати працездатності та Пенсійного фонду України про скасування державної реєстрації суб'єкта підприємницької
діяльності. (Частина двадцята статті 8 із змінами, внесеними згідно із Законом N 429-IV від 16.01.2003 )
Скасування державної реєстрації позбавляє суб'єкта підприємницької діяльності статусу юридичної особи і є підставою для виключення його з Єдиного державного реєстру підприємств і
організацій України.
Відмову в державній реєстрації може бути оскаржено в судовому порядку.
За державну реєстрацію справляється плата, розмір якої встановлюється Кабінетом Міністрів України.
Одержані кошти використовуються у порядку, що визначається Кабінетом Міністрів України.
Законами України можуть бути встановлені спеціальні правила
державної реєстрації певних видів суб'єктів підприємницької діяльності.
Положення про державну реєстрацію суб'єктів підприємницької діяльності затверджується Кабінетом Міністрів України.
(Стаття 8 в редакції Закону N 2697-12 від 15.10.92, із змінами, внесеними згідно з Декретом N 10-92 від 15.12.92, Законами N 3716-12 від 16.12.93, N 82/95-ВР від 02.03.95, N 725/97-ВР від
16.12.97, в редакції Закону N 762/97-ВР від 23.12.97 )



 



Про ліцензування певних видів господарської діяльності

ЗАКОН УКРАЇНИ
Про ліцензування певних видів
господарської діяльності


( Відомості Верховної Ради (ВВР), 2000, N 36, ст.299 )


( Із змінами, внесеними згідно із Законами
N 1969-III від 21.09.2000, ВВР, 2000, N 45, ст.377
N 2120-III від 07.12.2000, ВВР, 2001, N 2-3, ст.10
N 2209-III від 11.01.2001, ВВР, 2001, N 11, ст.45
N 2257-III від 08.02.2001, ВВР, 2001, N 16, ст.76
N 2344-III від 05.04.2001, ВВР, 2001, N 22, ст.105
N 2628-III від 11.07.2001, ВВР, 2001, N 49, ст.259
N 2664-III від 12.07.2001, ВВР, 2002, N 1, ст.1
N 2745-III від 04.10.2001, ВВР, 2002, N 7, ст.50
N 2759-III від 04.10.2001, ВВР, 2002, N 6, ст.39
N 2905-III від 20.12.2001, ВВР, 2002, N 12-13, ст.92
N 2953-III від 17.01.2002, ВВР, 2002, N 17, ст.121
N 2984-III від 17.01.2002, ВВР, 2002, N 20, ст.134
N 3073-III від 07.03.2002, ВВР, 2002, N 31, ст.214
N 3077-III від 07.03.2002, ВВР, 2002, N 30, ст.207
N 380-IV від 26.12.2002, ВВР, 2003, N 10-11, ст.86
N 411-IV від 26.12.2002, ВВР, 2003, N 13, ст.92
N 546-IV від 20.02.2003, ВВР, 2003, N 23, ст.145 )


Цей Закон визначає види господарської діяльності, що підлягають ліцензуванню, порядок їх ліцензування, встановлює державний контроль у сфері ліцензування, відповідальність суб'єктів господарювання та органів ліцензування за порушення законодавства у сфері ліцензування.


Стаття 1.
Визначення термінів


У цьому Законі терміни вживаються у такому значенні:


анулювання ліцензії - позбавлення ліцензіата органом ліцензування права на провадження певного виду господарської діяльності;


виробництво (виготовлення) - діяльність, пов'язана з випуском продукції, яка включає всі стадії технологічного процесу, а також реалізацію продукції власного виробництва;


господарська діяльність - будь-яка діяльність, у тому числі підприємницька, юридичних осіб, а також фізичних осіб - суб'єктів підприємницької діяльності, пов'язана з виробництвом (виготовленням) продукції, торгівлею, наданням послуг, виконанням робіт;


ліцензіат - суб'єкт господарювання, який одержав ліцензію на провадження певного виду господарської діяльності, що підлягає ліцензуванню;


ліцензія - документ державного зразка, який засвідчує право ліцензіата на провадження зазначеного в ньому виду господарської діяльності протягом визначеного строку за умови виконання ліцензійних умов;


ліцензійні умови - установлений з урахуванням вимог законів вичерпний перелік організаційних, кваліфікаційних та інших спеціальних вимог, обов'язкових для виконання при провадженні видів господарської діяльності, що підлягають ліцензуванню;


ліцензування - видача, переоформлення та анулювання ліцензій, видача дублікатів ліцензій, ведення ліцензійних справ та ліцензійних реєстрів, контроль за додержанням ліцензіатами ліцензійних умов, видача розпоряджень про усунення порушень ліцензійних умов, а також розпоряджень про усунення порушень законодавства у сфері ліцензування;


орган ліцензування - орган виконавчої влади, визначений Кабінетом Міністрів України, або спеціально уповноважений виконавчий орган рад для ліцензування певних видів господарської діяльності;


плата за ліцензію - разовий платіж, що вноситься суб'єктом господарювання за одержання ліцензії;


повторне порушення - вчинення ліцензіатом протягом строку дії ліцензії повторного порушення певних ліцензійних умов після застосування санкцій за аналогічне порушення;


розпорядження про усунення порушень ліцензійних умов - рішення органу ліцензування або спеціально уповноваженого органу з питань ліцензування про необхідність усунення ліцензіатом у встановлені строки порушень ліцензійних умов;


розпорядження про усунення порушень законодавства у сфері ліцензування - рішення спеціально уповноваженого органу з питань ліцензування про необхідність усунення ліцензіатом або органом ліцензування в установлені строки порушень законодавства у сфері ліцензування;


суб'єкт господарювання - зареєстрована в установленому законодавством порядку юридична особа незалежно від її організаційно-правової форми та форми власності, яка провадить господарську діяльність, крім органів державної влади та органів місцевого самоврядування, а також фізична особа - суб'єкт підприємницької діяльності;


торгівля - будь-які операції, що здійснюються за договорами купівлі-продажу, міни, поставки та іншими цивільно-правовими договорами, які передбачають передачу прав власності на товари.


Стаття 2.
Сфера дії Закону


Дія цього Закону поширюється на всіх суб'єктів господарювання.


Ліцензування банківської діяльності, діяльності з надання фінансових послуг, зовнішньоекономічної діяльності, ліцензування каналів мовлення, ліцензування у сфері електроенергетики та використання ядерної енергії, ліцензування у сфері освіти, ліцензування у сфері інтелектуальної власності, виробництва і торгівлі спиртом етиловим, коньячним і плодовим, алкогольними напоями та тютюновими виробами здійснюється згідно з законами, що регулюють відносини у цих сферах.
(Частина друга статті 2 із змінами, внесеними згідно із Законами N 2209-III від 11.01.2001, N 2664-III від 12.07.2001, N 2984-III від 17.01.2002)


Види господарської діяльності, крім випадків, передбачених частиною другою цієї статті, які не включені до переліку видів господарської діяльності, встановленого статтею 9 цього Закону, не підлягають ліцензуванню.


Стаття 3.
Основні принципи державної політики у сфері ліцензування


Основними принципами державної політики у сфері ліцензування є:


забезпечення рівності прав, законних інтересів усіх суб'єктів господарювання;


захист прав, законних інтересів, життя та здоров'я громадян, захист навколишнього природного середовища та забезпечення безпеки держави;


встановлення єдиного порядку ліцензування видів господарської діяльності на території України;


встановлення єдиного переліку видів господарської діяльності, що підлягають ліцензуванню.


Ліцензування не може використовуватися для обмеження конкуренції у провадженні господарської діяльності.


Ліцензія є єдиним документом дозвільного характеру, який дає право на зайняття певним видом господарської діяльності, що відповідно до законодавства підлягає обмеженню.


Стаття 4.
Повноваження органів державної влади у сфері ліцензування


Верховна Рада України визначає основні напрями державної політики у сфері ліцензування, законодавчі основи її реалізації.


Реалізацію державної політики у сфері ліцензування здійснює Кабінет Міністрів України, спеціально уповноважений орган з питань ліцензування, а також органи виконавчої влади, визначені Кабінетом Міністрів України, спеціально уповноважені виконавчі органи рад, уповноважені провадити ліцензування певних видів господарської діяльності.


Стаття 5.
Спеціально уповноважений орган з питань ліцензування


Спеціально уповноважений орган з питань ліцензування:


розробляє основні напрями розвитку ліцензування;


розробляє проекти нормативно-правових актів з питань ліцензування;


погоджує проекти нормативно-правових актів з питань ліцензування, що розробляються та приймаються органами виконавчої влади;


узагальнює практику застосування нормативно-правових актів з питань ліцензування;


здійснює нагляд за додержанням органами ліцензування та ліцензіатами законодавства у сфері ліцензування та дає роз'яснення щодо його застосування;


здійснює методичне керівництво, інформаційне забезпечення діяльності органів ліцензування;


визначає форми документів у сфері ліцензування та правила їх оформлення;


затверджує спільно з органами ліцензування ліцензійні умови провадження певного виду господарської діяльності та порядок контролю за їх додержанням;


формує експертно-апеляційну раду;


організовує підготовку, перепідготовку та підвищення кваліфікації фахівців з ліцензування;


веде Єдиний ліцензійний реєстр;


організовує замовлення, постачання, облік і звітність витрачання бланків ліцензій;


видає розпорядження про усунення порушень ліцензійних умов, а також розпорядження про усунення порушень законодавства у сфері ліцензування;


здійснює контроль за наявністю ліцензії. ( Частину першу статті 5 доповнено абзацом згідно із Законом N 2953-III від 17.01.2002 )


Для забезпечення підготовки, перепідготовки та підвищення кваліфікації фахівців з ліцензування спеціально уповноважений орган з питань ліцензування здійснює розроблення навчальних програм, методичних рекомендацій та посібників, установлює порядок підготовки та атестації фахівців з ліцензування.


Для здійснення своїх повноважень спеціально уповноважений орган з питань ліцензування має свої територіальні органи, які діють на підставі положень, що затверджуються спеціально уповноваженим органом з питань ліцензування.


Розпорядження спеціально уповноваженого органу з питань ліцензування, прийняті у межах його компетенції, є обов'язковими до виконання органами виконавчої влади та органами місцевого самоврядування, юридичними особами всіх форм власності, а також фізичними особами - суб'єктами підприємницької діяльності.


Розпорядження спеціально уповноваженого органу з питань ліцензування можуть бути оскаржені до суду.

 

Стаття 6.
Орган ліцензування


Орган ліцензування:


забезпечує виконання законодавства у сфері ліцензування;


затверджує спільно із спеціально уповноваженим органом з питань ліцензування ліцензійні умови провадження певного виду господарської діяльності та порядок контролю за їх додержанням;


видає та переоформлює ліцензії, видає дублікати ліцензій на певний вид господарської діяльності, приймає рішення про визнання ліцензій недійсними;


здійснює у межах своєї компетенції контроль за додержанням ліцензіатами ліцензійних умов;


видає розпорядження про усунення порушень ліцензійних умов;


анулює ліцензії на певний вид господарської діяльності;


формує і веде ліцензійний реєстр.


Орган ліцензування, яким є центральний орган виконавчої влади, що здійснює передбачені цією статтею повноваження, може делегувати їх своїм структурним територіальним підрозділам.


Повноваження органу ліцензування не можуть бути делеговані іншим особам, у тому числі створеним органом ліцензування.


Орган ліцензування не може доручати іншим особам визначати спроможність суб'єктів господарювання виконувати ліцензійні умови згідно з поданими документами.


Фінансування органу ліцензування здійснюється за рахунок коштів Державного бюджету України або місцевого бюджету.


Стаття 7.
Експертно-апеляційна рада


Експертно-апеляційна рада є колегіальним органом, створеним при спеціально уповноваженому органі з питань ліцензування. У своїй діяльності експертно-апеляційна рада керується Конституцією України, законами України, актами Президента України та Кабінету Міністрів України.


Рішення експертно-апеляційної ради мають характер експертних висновків і є обов'язковими для розгляду спеціально уповноваженим органом з питань ліцензування.


До компетенції експертно-апеляційної ради належать:


експертиза проектів нормативно-правових актів органів виконавчої влади з питань ліцензування;


розроблення рекомендацій з основних проблем державної політики у сфері ліцензування;


надання попередніх висновків щодо пропозицій органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування, об'єднань громадян і підприємців щодо доцільності запровадження ліцензування певних видів господарської діяльності чи його скасування;


розгляд заяв, претензій та скарг суб'єктів господарювання на рішення органів ліцензування щодо порушення цими органами законодавства у сфері ліцензування;


аналіз стану та розроблення рекомендацій щодо вдосконалення ліцензування.


Склад експертно-апеляційної ради формується з державних службовців, науковців, інших фахівців та представників громадських організацій. Положення про експертно-апеляційну раду та її склад затверджується Кабінетом Міністрів України.


Експертно-апеляційну раду очолює голова спеціально уповноваженого органу з питань ліцензування.


До складу експертно-апеляційної ради залучаються незалежні експерти та представники громадських організацій у кількості не менше ніж двадцять відсотків загальної кількості членів цієї ради.


Організаційне, інформаційне та матеріально-технічне забезпечення діяльності експертно-апеляційної ради здійснює спеціально уповноважений орган з питань ліцензування.


Експертно-апеляційна рада має право залучати для консультацій та експертизи державних службовців, науковців та інших фахівців на громадських засадах.


Проекти нормативно-правових актів, пропозиції та звернення (апеляції) розглядаються експертно-апеляційною радою протягом двадцяти робочих днів з дня їх реєстрації в спеціально уповноваженому органі з питань ліцензування.


Рішення експертно-апеляційної ради приймається більшістю голосів від загальної кількості членів експертно-апеляційної ради.


За результатами розгляду поданих проектів нормативно-правових актів, пропозицій та звернень (апеляцій) приймається рішення експертно-апеляційної ради, яке оформляється протоколом, що підписується головою та секретарем експертно-апеляційної ради.


Рішення експертно-апеляційної ради з питань звернень (апеляцій) є підставою для видання спеціально уповноваженим органом з питань ліцензування розпорядження про усунення порушень законодавства у сфері ліцензування, допущених органом ліцензування.


Стаття 8.
Ліцензійні умови


Ліцензійні умови є нормативно-правовим актом, положення якого встановлюють кваліфікаційні, організаційні, технологічні та інші вимоги для провадження певного виду господарської діяльності.


Суб'єкт господарювання зобов'язаний провадити певний вид господарської діяльності, що підлягає ліцензуванню, відповідно до встановлених для цього виду діяльності ліцензійних умов.


У ліцензійні умови щодо видів господарської діяльності, для провадження яких необхідні спеціальні знання, включаються кваліфікаційні вимоги до працівників суб'єктів господарювання - юридичних осіб та (або) до фізичних осіб - суб'єктів підприємницької діяльності.


У разі якщо для провадження певних видів господарської діяльності, що підлягають ліцензуванню, необхідні особливі вимоги щодо будівель, приміщень, обладнання, інших технічних засобів, такі вимоги включаються до ліцензійних умов.


Ліцензійні умови та порядок контролю за їх додержанням затверджуються спільним наказом спеціально уповноваженого органу з питань ліцензування та органу ліцензування.


У разі якщо суб'єкт господарювання провадить вид господарської діяльності, зазначений в статті 9 цього Закону, не в повному обсязі, а частково або з окремих робіт, операцій, послуг, ліцензійні умови поширюються на суб'єкта господарювання в частині, що встановлює вимоги до провадження господарської діяльності, зазначеної в ліцензії.


Ліцензійні умови та зміни до ліцензійних умов підлягають оприлюдненню у порядку, встановленому законодавством, і набирають чинності через десять днів з дати державної реєстрації нормативно-правового акта, якщо в ньому не передбачений пізніший строк набрання чинності.


Стаття 9.
Види господарської діяльності, що підлягають ліцензуванню


Відповідно до цього Закону ліцензуванню підлягають такі види господарської діяльності:


1) пошук (розвідка) корисних копалин;


2) виробництво, ремонт вогнепальної зброї, боєприпасів до неї, холодної зброї, пневматичної зброї калібру понад 4,5 міліметра і швидкістю польоту кулі понад 100 метрів на секунду, торгівля вогнепальною зброєю та боєприпасами до неї, холодною зброєю, пневматичною зброєю калібру понад 4,5 міліметра і швидкістю польоту кулі понад 100 метрів на секунду;


3) виробництво вибухових речовин і матеріалів (за переліком, який визначається Кабінетом Міністрів України);


4) виробництво особливо небезпечних хімічних речовин (за переліком, який визначається Кабінетом Міністрів України);


5) видобування уранових руд;


6) видобуток дорогоцінних металів і дорогоцінного каміння, дорогоцінного каміння органогенного утворення, напівдорогоцінного каміння;


7) виробництво дорогоцінних металів і дорогоцінного каміння, дорогоцінного каміння органогенного утворення, напівдорогоцінного каміння;


8) виготовлення виробів з дорогоцінних металів і дорогоцінного каміння, дорогоцінного каміння органогенного утворення, напівдорогоцінного каміння, торгівля виробами з дорогоцінних металів і дорогоцінного каміння, дорогоцінного каміння органогенного утворення, напівдорогоцінного каміння;


9) виробництво лікарських засобів, оптова, роздрібна торгівля лікарськими засобами;


10) виробництво ветеринарних медикаментів і препаратів, оптова, роздрібна торгівля ветеринарними медикаментами і препаратами;


11) виробництво пестицидів та агрохімікатів, оптова, роздрібна торгівля пестицидами та агрохімікатами;


12) виробництво спеціальних засобів, заряджених речовинами сльозоточивої та дратівної дії, індивідуального захисту, активної оборони;


13) розроблення, виготовлення спеціальних технічних засобів для зняття інформації з каналів зв'язку, інших засобів негласного отримання інформації, торгівля спеціальними технічними засобами для зняття інформації з каналів зв'язку, іншими засобами негласного отримання інформації;


14) розроблення, виробництво, використання, експлуатація, сертифікаційні випробування, тематичні дослідження, експертиза, ввезення, вивезення криптосистем і засобів криптографічного захисту інформації, надання послуг в галузі криптографічного захисту інформації, торгівля криптосистемами і засобами криптографічного захисту інформації;


15) розроблення, виробництво, впровадження, сертифікаційні випробування, ввезення, вивезення голографічних захисних елементів;


16) розроблення, виробництво, впровадження, обслуговування, дослідження ефективності систем і засобів технічного захисту інформації, надання послуг в галузі технічного захисту інформації;


17) виготовлення бланків цінних паперів, документів суворої звітності;


18) транспортування нафти, нафтопродуктів магістральним трубопроводом, транспортування природного і нафтового газу трубопроводами та його розподіл;


19) постачання природного газу за регульованим, за нерегульованим тарифом;


20) зберігання природного газу в обсягах, що перевищують рівень, установлюваний ліцензійними умовами;


21) централізоване водопостачання та водовідведення;


22) розроблення, випробування, виробництво, експлуатація ракет-носіїв, космічних апаратів та їх складових частин, наземної космічної інфраструктури та її складових частин, обладнання, що входить до складу космічного сегмента супутникових систем;


23) розроблення, виробництво, виготовлення, зберігання, перевезення, придбання, пересилання, ввезення, вивезення, відпуск, знищення наркотичних засобів, психотропних речовин і прекурсорів;


24) культивування, використання рослин, що містять наркотичні засоби для промислових цілей;


25) проведення дезінфекційних, дезінсекційних, дератизаційних робіт;


26) медична практика;


27) переробка донорської крові та її компонентів, виготовлення з них препаратів;


28) ветеринарна практика;


29) організація та утримання тоталізаторів, гральних закладів, випуск та проведення лотерей; ( Пункт 29 статті 9 із змінами, внесеними згідно із Законом N 1969-III від 21.09.2000 )


30) будівельна діяльність (вишукувальні та проектні роботи для будівництва, зведення несучих та огороджуючих конструкцій, будівництво та монтаж інженерних і транспортних мереж); ( Пункт 30 статті 9 в редакції Закону N 2257-III від 08.02.2001 )


31) надання послуг з перевезення пасажирів, вантажів повітряним транспортом;


32) надання послуг з перевезення пасажирів і вантажів річковим, морським транспортом;


33) надання послуг з перевезення пасажирів і вантажів автомобільним транспортом загального користування (крім надання послуг з перевезення пасажирів та їх багажу на таксі); ( Пункт 33 статті 9 із змінами, внесеними згідно із Законом N 2344-III від 05.04.2001 )


34) надання послуг з перевезення пасажирів та їх багажу на таксі; ( Статтю 9 доповнено пунктом згідно із Законом N 2344-III від 05.04.2001 )


35) надання послуг з перевезення пасажирів, вантажів залізничним транспортом;


36) заготівля, переробка, металургійна переробка металобрухту кольорових і чорних металів;


37) збирання, первинна обробка відходів і брухту дорогоцінних металів та дорогоцінного каміння, дорогоцінного каміння органогенного утворення, напівдорогоцінного каміння;


38) збирання, заготівля окремих видів відходів як вторинної сировини (за переліками, які визначаються Кабінетом Міністрів України); ( Пункт 38 статті 9 із змінами, внесеними згідно із Законом N 3073-III від 07.03.2002 )


39) операції у сфері поводження з небезпечними відходами;


( Пункт 40 статті 9 виключено на підставі Закону N 2984-III від 17.01.2002 )


41) проектування, монтаж, технічне обслуговування засобів протипожежного захисту та систем опалення, оцінка протипожежного стану об'єктів;


42) проведення випробувань на пожежну небезпеку речовин, матеріалів, будівельних конструкцій, виробів і обладнання, а також пожежної техніки, пожежно-технічного озброєння, продукції протипожежного призначення на відповідність встановленим вимогам;


43) надання послуг, пов'язаних з охороною державної та іншої власності, надання послуг з охорони громадян;


44) виконання топографо-геодезичних, картографічних робіт;


45) виконання авіаційно-хімічних робіт;


46) пересилання поштових переказів, простих та реєстрованих листів, поштових карток, бандеролей та посилок масою до 30 кілограмів; ( Пункт 46 статті 9 в редакції Закону N 2759-III від 04.10.2001 )


47) надання послуг радіозв'язку (з використанням радіочастот);


48) надання послуг телефонного зв'язку (крім відомчих об'єктів);


49) технічне обслуговування мереж теле-, радіо- і проводового мовлення в межах промислової експлуатації;


50) організація іноземного, внутрішнього, зарубіжного туризму; екскурсійна діяльність;


51) фізкультурно-оздоровча та спортивна діяльність:


- організація та проведення спортивних занять професіоналів та любителів спорту;


- діяльність з підготовки спортсменів до змагань з різних видів спорту, визнаних в Україні;


( Пункт 52 статті 9 виключено як пункт 51 на підставі Закону N 2209-III від 11.01.2001 )


( Пункт 53 статті 9 виключено як пункт 52 на підставі Закону N 2209-III від 11.01.2001 )


( Пункт 54 статті 9 виключено на підставі Закону N 2745-III від 04.10.2001 )


55) діяльність арбітражних керуючих (розпорядників майна, керуючих санацією, ліквідаторів);


56) посередництво у працевлаштуванні на роботу за кордоном;


57) професійна діяльність на ринку цінних паперів;


58) проведення землевпорядних та землеоціночних робіт;


59) проектування, будівництво нових і реконструкція існуючих меліоративних систем та окремих об'єктів інженерної інфраструктури;


60) діяльність, пов'язана з промисловим виловом риби на промислових ділянках рибогосподарських водойм, крім внутрішніх водойм (ставків) господарств;


61) посередницька діяльність митного брокера та митного перевізника;


62) виробництво дисків для лазерних систем зчитування; ( Статтю 9 доповнено пунктом 62 згідно із Законом N 2953-III від 17.01.2002 )


63) експорт, імпорт обладнання та дисків для лазерних систем зчитування; ( Статтю 9 доповнено пунктом 63 згідно із Законом N 2953-III від 17.01.2002 )


64) виготовлення парфумерно-косметичної продукції з використанням спирту етилового; ( Статтю 9 доповнено пунктом 64 згідно із Законом N 3077-III від 07.03.2002 )


65) оптова торгівля насінням; ( Статтю 9 доповнено пунктом 65 згідно із Законом N 411-IV від 26.12.2002 )


66) виробництво, зберігання і реалізація племінних (генетичних) ресурсів, проведення генетичної експертизи походження та аномалій тварин. ( Статтю 9 доповнено пунктом 66 згідно із Законом N 546-IV від 20.02.2003 )


Стаття 10.
Документи, що подаються органу ліцензування для одержання ліцензії


Суб'єкт господарювання, який має намір провадити певний вид господарської діяльності, що ліцензується, особисто або через уповноважений ним орган чи особу звертається до відповідного органу ліцензування із заявою встановленого зразка про видачу ліцензії.


У заяві про видачу ліцензії повинні міститися такі дані:


1) відомості про суб'єкта господарювання - заявника:


найменування, місцезнаходження, банківські реквізити, ідентифікаційний код - для юридичної особи;


прізвище, ім'я, по батькові, паспортні дані (серія, номер паспорта, ким і коли виданий, місце проживання), ідентифікаційний номер фізичної особи - платника податків та інших обов'язкових платежів - для фізичної особи;


2) вид господарської діяльності, вказаний згідно з статтею 9 цього Закону (повністю або частково), на провадження якого заявник має намір одержати ліцензію.


У разі наявності у заявника філій, інших відокремлених підрозділів, які провадитимуть господарську діяльність на підставі отриманої ліцензії, у заяві зазначається їх місцезнаходження.


До заяви про видачу ліцензії додається копія свідоцтва про державну реєстрацію суб'єкта підприємницької діяльності або копія довідки про внесення до Єдиного державного реєстру підприємств та організацій України, засвідчена нотаріально або органом, який видав оригінал документа.


Для окремих видів господарської діяльності, що підлягають ліцензуванню, до заяви про видачу ліцензії також додаються документи, вичерпний перелік яких встановлюється Кабінетом Міністрів України за поданням спеціально уповноваженого органу з питань ліцензування.


Органу ліцензування забороняється вимагати від суб'єктів господарювання інші документи, не вказані у цьому Законі, крім документів, передбачених частиною п'ятою цієї статті.


Заява про видачу ліцензії та документи, що додаються до неї, приймаються за описом, копія якого видається заявнику з відміткою про дату прийняття документів органом ліцензування та підписом відповідальної особи.


Заява про видачу ліцензії залишається без розгляду, якщо:


заява подана (підписана) особою, яка не має на це повноважень;


документи оформлені з порушенням вимог цієї статті

.

Про залишення заяви про видачу ліцензії без розгляду заявник повідомляється в письмовій формі із зазначенням підстав залишення заяви про видачу ліцензії без розгляду у строки, передбачені для видачі ліцензії.


Після усунення причин, що були підставою для винесення рішення про залишення заяви про видачу ліцензії без розгляду, заявник може повторно подати заяву про видачу ліцензії, яка розглядається в порядку, встановленому цим Законом.

 

Стаття 11.
Рішення про видачу або відмову у видачі ліцензії


Орган ліцензування приймає рішення про видачу ліцензії або про відмову у її видачі у строк не пізніше ніж десять робочих днів з дати надходження заяви про видачу ліцензії та документів, що додаються до заяви, якщо спеціальним законом, що регулює відносини у певних сферах господарської діяльності, не передбачений інший строк видачі ліцензії на окремі види діяльності.


Повідомлення про прийняття рішення про видачу ліцензії або про відмову у видачі ліцензії надсилається (видається) заявникові в письмовій формі протягом трьох робочих днів з дати прийняття відповідного рішення. У рішенні про відмову у видачі ліцензії зазначаються підстави такої відмови.


Підставами для прийняття рішення про відмову у видачі ліцензії є:


недостовірність даних у документах, поданих заявником, для отримання ліцензії;


невідповідність заявника згідно з поданими документами ліцензійним умовам, встановленим для виду господарської діяльності, зазначеного в заяві про видачу ліцензії.


У разі відмови у видачі ліцензії на підставі виявлення недостовірних даних у документах, поданих заявником про видачу ліцензії, суб'єкт господарювання може подати до органу ліцензування нову заяву про видачу ліцензії не раніше ніж через три місяці з дати прийняття рішення про відмову у видачі ліцензії.


У разі відмови у видачі ліцензії на підставі невідповідності заявника ліцензійним умовам, встановленим для виду господарської діяльності, вказаного в заяві про видачу ліцензії, суб'єкт господарювання може подати до органу ліцензування нову заяву про видачу ліцензії після усунення причин, що стали підставою для відмови у видачі ліцензії.


Рішення про відмову у видачі ліцензії може бути оскаржено у судовому порядку.


Стаття 12.
Особливості проведення конкурсу на отримання ліцензій для видів господарської діяльності, провадження яких пов'язане з використанням обмежених ресурсів


З метою забезпечення ефективного та раціонального використання обмежених ресурсів, застосування новітніх технологій і обладнання, створення вигідних для держави умов експлуатації таких ресурсів, ліцензування видів господарської діяльності, провадження яких пов'язане з використанням обмежених ресурсів, у разі надходження кількох заяв про видачу ліцензій, здійснюється тільки за результатами відкритих конкурсів.


Порядок проведення конкурсів на отримання ліцензій встановлюється Кабінетом Міністрів України, якщо інше не передбачене законами України.


Оголошення про проведення конкурсів на отримання ліцензій дається органом ліцензування не пізніше ніж за шістдесят календарних днів до дня проведення конкурсу на отримання ліцензії і підлягає обов'язковій публікації в офіційних друкованих виданнях.


Для участі у конкурсі на отримання ліцензії на конкурсній основі суб'єкти господарювання не пізніше ніж за тридцять календарних днів до дня проведення конкурсу подають до органу ліцензування повідомлення про намір взяти участь у конкурсі, а також інші документи, передбачені порядком проведення конкурсу на отримання ліцензії для виду діяльності, що підлягає ліцензуванню на конкурсній основі.


Рішення про результати конкурсу оформлюється протоколом і затверджується керівником органу ліцензування у строк не пізніше ніж п'ять робочих днів з дати проведення конкурсу.


Повідомлення про прийняття рішення про видачу ліцензії за результатами конкурсу або про відмову у видачі ліцензії за результатами конкурсу надсилається (видається) заявнику в письмовій формі протягом трьох робочих днів з дати затвердження рішення про результати конкурсу.


Рішення про результати конкурсу може бути оскаржено у судовому порядку.


У разі анулювання ліцензії, виданої за результатами конкурсу, орган ліцензування у строк не пізніше ніж десять робочих днів з дати прийняття рішення про її анулювання зобов'язаний оголосити конкурс на отримання ліцензії, яка була анульована.


У разі, коли ліцензіат протягом шести місяців не провадить господарську діяльність згідно з отриманою за результатами конкурсу ліцензією, орган ліцензування має право анулювати таку ліцензію.


До видів господарської діяльності, провадження яких пов'язане з використанням обмежених ресурсів, відносяться:


видобування уранових руд;


видобуток дорогоцінних металів і дорогоцінного каміння;


постачання природного газу за регульованим, за нерегульованим тарифом;


зберігання природного газу в обсягах, що перевищують рівень, встановлюваний ліцензійними умовами;


надання послуг радіозв'язку (з використанням радіочастот).


Стаття 13.
Відомості, які містить ліцензія


На території України органи ліцензування використовують бланки ліцензії єдиного зразка. Бланк ліцензії єдиного зразка затверджується Кабінетом Міністрів України.


Бланки ліцензій є документами суворої звітності, мають облікову серію і номер.


У ліцензії зазначаються:


найменування органу ліцензування, що видав ліцензію;


вид господарської діяльності, вказаний згідно з статтею 9 цього Закону (в повному обсязі або частково), на право провадження якого видається ліцензія;


найменування юридичної особи або прізвище, ім'я, по батькові фізичної особи - суб'єкта підприємницької діяльності;


ідентифікаційний код юридичної особи або ідентифікаційний номер фізичної особи - платника податків та інших обов'язкових платежів;


місцезнаходження юридичної особи або місце проживання фізичної особи - суб'єкта підприємницької діяльності;


дата прийняття та номер рішення про видачу ліцензії;


строк дії ліцензії;


посада, прізвище та ініціали особи, яка підписала ліцензію;


дата видачі ліцензії;


наявність додатку (із зазначенням кількості сторінок). ( Частину третю статті 13 доповнено абзацом згідно із Законом N 2953-III від 17.01.2002 )


Ліцензія підписується керівником органу ліцензування або його заступником та засвідчується печаткою цього органу.


Стаття 14.
Видача ліцензії


Орган ліцензування повинен оформити ліцензію не пізніше ніж за три робочі дні з дня надходження документа, що підтверджує внесення плати за видачу ліцензії.


Орган ліцензування робить відмітку про дату прийняття документів, що підтверджують внесення заявником плати за видачу ліцензії, на копії опису, яку було видано заявнику при прийомі заяви про видачу ліцензії.


Якщо заявник протягом тридцяти календарних днів з дня направлення йому повідомлення про прийняття рішення про видачу ліцензії не подав документа, що підтверджує внесення плати за видачу ліцензії, або не звернувся до органу ліцензування для отримання оформленої ліцензії, орган ліцензування, який оформив ліцензію, має право скасувати рішення про видачу ліцензії або прийняти рішення про визнання такої ліцензії недійсною.


Строк дії ліцензії на провадження певного виду господарської діяльності встановлюється Кабінетом Міністрів України за поданням спеціально уповноваженого органу з питань ліцензування, але не може бути меншим ніж три роки.


Господарська діяльність на підставі ліцензії, виданої органом ліцензування, яким є центральний орган виконавчої влади, здійснюється на всій території України.


Господарська діяльність на підставі ліцензії, виданої органом ліцензування, яким є місцевий орган виконавчої влади або спеціально уповноважений виконавчий орган рад, здійснюється на території відповідної адміністративно-територіальної одиниці.


Для кожної філії, кожного відокремленого підрозділу ліцензіата, які провадитимуть господарську діяльність на підставі отриманої ним ліцензії, орган ліцензування видає ліцензіату засвідчені ним копії ліцензії, які реєструються в журналі обліку заяв та виданих ліцензій. Засвідчена органом ліцензування копія ліцензії є документом, що підтверджує право філії або іншого структурного підрозділу ліцензіата на провадження певного виду господарської діяльності на підставі отриманої ліцензії.


За видачу копії ліцензії справляється плата в розмірі одного неоподатковуваного мінімуму доходів громадян. Плата за видачу копії ліцензії зараховується до Державного бюджету України.


У разі створення у ліцензіата нової філії, іншого нового відокремленого підрозділу, які провадитимуть вид господарської діяльності, згідно з отриманою ліцензією, ліцензіат повинен подати до органу ліцензування заяву встановленого зразка про видачу копії ліцензії, а також документи відповідно до статті 10 цього Закону.


У разі ліквідації філії, іншого відокремленого підрозділу ліцензіата, які провадили господарську діяльність згідно з отриманою ліцензією, або у разі припинення провадження філією, іншим відокремленим підрозділом ліцензіата господарської діяльності згідно з отриманою ліцензією ліцензіат зобов'язаний протягом семи робочих днів з дати ліквідації такої філії або іншого відокремленого підрозділу або з дати припинення діяльності такою філією або іншим відокремленим підрозділом подати до органу ліцензування відповідне повідомлення в письмовій формі. Орган ліцензування повинен внести відповідні зміни до ліцензійного реєстру не пізніше наступного робочого дня з дати надходження такого повідомлення.


У разі, коли ліцензіат має намір провадити зазначений в ліцензії вид господарської діяльності після закінчення строку її дії, він повинен отримати нову ліцензію в порядку, встановленому цим Законом.


Нова ліцензія видається органом ліцензування не раніше ніж в останній робочий день дії попередньо виданої ліцензії.


Ліцензіат не може передавати ліцензію або її копію іншій юридичній або фізичній особі для провадження господарської діяльності.


До ліцензій на надання послуг з перевезення пасажирів і вантажів автомобільним транспортом загального користування і з перевезення пасажирів та їх багажу на таксі додаються ліцензійні картки на кожен автомобільний транспортний засіб. Ліцензійна картка є бланком суворої звітності, до якої заносяться реєстраційні дані ліцензії та автомобільного транспортного засобу. ( Статтю 14 доповнено частиною згідно із Законом N 2344-III від 05.04.2001 )


Стаття 15.
Плата за видачу ліцензій


За видачу ліцензії справляється плата, розмір та порядок зарахування якої до Державного бюджету України встановлюються Кабінетом Міністрів України.


Плата за видачу ліцензії вноситься після прийняття рішення про видачу ліцензії.


( Дію частини третьої статті 15 зупинено на 2003 рік згідно із Законом N 380-IV від 26.12.2002 ) ( Дію частини третьої статті 15 зупинено на 2002 рік згідно із Законом N 2905-III від 20.12.2001 ) ( Дію частини третьої статті 15 зупинено на 2001 рік згідно із Законом N 2120-III від 07.12.2000 ) Десять відсотків коштів, що надходять до Державного бюджету України як плата за видачу ліцензії, зараховуються до спеціального фонду Державного бюджету України і використовуються на відшкодування витрат, пов'язаних з веденням Єдиного ліцензійного реєстру та виготовленням бланків ліцензій.


Стаття 16.
Переоформлення ліцензії


Підставами для переоформлення ліцензії є:


зміна найменування юридичної особи (якщо зміна найменування не пов'язана з реорганізацією юридичної особи) або прізвища, ім'я, по батькові фізичної особи - суб'єкта підприємницької діяльності;


зміна місцезнаходження юридичної особи або місця проживання фізичної особи - суб'єкта підприємницької діяльності;


зміни, пов'язані з провадженням ліцензіатом певного виду господарської діяльності, вказаного в статті 9 цього Закону.


У разі виникнення підстав для переоформлення ліцензії ліцензіат зобов'язаний протягом десяти робочих днів подати органу ліцензування заяву про переоформлення ліцензії разом з ліцензією, що підлягає переоформленню, та відповідними документами або їх нотаріально засвідченими копіями, які підтверджують зазначені зміни.


Орган ліцензування протягом трьох робочих днів з дати надходження заяви про переоформлення ліцензії та документів, що додаються до неї, зобов'язаний видати переоформлену на новому бланку ліцензію з урахуванням змін, зазначених у заяві про переоформлення ліцензії.


У разі переоформлення ліцензії у зв'язку із змінами, пов'язаними з провадженням ліцензіатом певного виду господарської діяльності, зазначеного в статті 9 цього Закону, якщо ця зміна пов'язана з намірами ліцензіата розширити свою діяльність, ліцензія переоформляється в порядку і в строки, передбачені для видачі ліцензії.


Одночасно з переоформленою на новому бланку ліцензією орган ліцензування на підставі даних ліцензійного реєстру безкоштовно видає ліцензіату засвідчені ним копії такої ліцензії.


У разі переоформлення ліцензії орган ліцензування приймає рішення про визнання недійсною ліцензії, що була переоформлена, з внесенням відповідних змін до ліцензійного реєстру не пізніше наступного робочого дня.


Строк дії переоформленої ліцензії не може перевищувати строку дії, зазначеного в ліцензії, що переоформлялася.


За переоформлення ліцензії справляється плата в розмірі п'яти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян. Плата за переоформлення ліцензії зараховується до Державного бюджету України.


Ліцензіат, який подав заяву та відповідні документи про переоформлення ліцензії, може провадити свою діяльність на підставі довідки про прийняття заяви про переоформлення ліцензії на провадження певного виду господарської діяльності, яка видається органом ліцензування у разі подання заяви про переоформлення ліцензії.


Не переоформлена в установлений строк ліцензія є недійсною.


Стаття 17.
Зміна даних, зазначених у документах, що додавалися до заяви про видачу ліцензії


Ліцензіат зобов'язаний повідомляти орган ліцензування про всі зміни даних, зазначених у документах, що додавалися до заяви про видачу ліцензії. У разі виникнення таких змін ліцензіат зобов'язаний протягом десяти робочих днів подати до органу ліцензування відповідне повідомлення в письмовій формі разом з документами або їх нотаріально засвідченими копіями, які підтверджують зазначені зміни.


На підставі документів, поданих ліцензіатом до органу ліцензування, орган ліцензування може прийняти рішення про анулювання ліцензії у строки, передбачені цим Законом.


Підставою для прийняття рішення про анулювання ліцензії є неможливість ліцензіата згідно з поданими документами забезпечити виконання ліцензійних умов, встановлених для виду господарської діяльності, на який видана ліцензія.


Стаття 18.
Видача дубліката ліцензії


Підставами для видачі дубліката ліцензії є:


втрата ліцензії;
пошкодження ліцензії.


У разі втрати ліцензії ліцензіат зобов'язаний звернутися до органу ліцензування із заявою про видачу дубліката ліцензії, до якої додається документ, що засвідчує внесення плати за видачу дубліката ліцензії.


Якщо бланк ліцензії непридатний для користування внаслідок його пошкодження, ліцензіат подає відповідному органу ліцензування:


заяву про видачу дубліката ліцензії;
непридатну для користування ліцензію;
документ, що підтверджує внесення плати за видачу дубліката ліцензії.


Строк дії дубліката ліцензії не може перевищувати строку дії, який зазначався у втраченій або пошкодженій ліцензії.


Ліцензіат, який подав заяву та відповідні документи для видачі дубліката ліцензії замість втраченої або пошкодженої, може провадити свою діяльність на підставі довідки про подання заяви про видачу дубліката ліцензії на провадження певного виду господарської діяльності, яка видається органом ліцензування у разі подання заяви про видачу дубліката ліцензії.


Орган ліцензування зобов'язаний протягом трьох робочих днів з дати одержання заяви про видачу дубліката ліцензії видати заявникові дублікат ліцензії замість втраченої або пошкодженої.


У разі видачі дубліката ліцензії замість втраченої або пошкодженої орган ліцензування приймає рішення про визнання недійсною ліцензії, що була втрачена або пошкоджена, з внесенням відповідних змін до ліцензійного реєстру не пізніше наступного робочого дня.


За видачу дубліката ліцензії замість втраченої або пошкодженої ліцензії справляється плата у розмірі п'яти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян. Плата за видачу дубліката ліцензії зараховується до Державного бюджету України.


Стаття 19.
Ліцензійні справи та ліцензійний реєстр


Орган ліцензування після надходження заяви про видачу ліцензії формує ліцензійну справу щодо кожного суб'єкта, в якій зберігаються документи, що подаються суб'єктом господарювання для видачі, переоформлення ліцензії, видачі дублікатів ліцензії, документи, пов'язані із зміною даних в документах, що додаються до заяви про видачу ліцензії, а також копії рішень органу ліцензування про видачу, переоформлення та анулювання ліцензії, про видачу дублікатів ліцензії, розпорядження про усунення порушень ліцензійних умов.


Орган ліцензування фіксує дату надходження документів у журналі обліку заяв та виданих ліцензій. Журнал обліку заяв та виданих ліцензій ведеться на кожний вид господарської діяльності, що підлягає ліцензуванню.


Журнал обліку заяв і виданих ліцензій повинен містити відомості про заявника, дату надходження заяви на видачу ліцензії, номер та дату прийняття рішення про видачу ліцензії або про відмову у її видачі, а також відомості про видачу копій ліцензії.


При видачі ліцензії у журналі обліку заяв та виданих ліцензій зазначаються дата видачі ліцензії, прізвище заявника, якого ознайомлено з ліцензійними умовами провадження певного виду господарської діяльності, що засвідчується його підписом.


Орган ліцензування формує і веде ліцензійний реєстр з певного виду господарської діяльності.


До ліцензійного реєстру заносяться:


відомості про суб'єкта господарювання - ліцензіата;


відомості про орган ліцензування, який видав ліцензію;


вид господарської діяльності згідно з виданою ліцензією;


дата прийняття рішення про видачу ліцензії та номер рішення;


серія та номер ліцензії;


строк дії ліцензії;


відомості про переоформлення ліцензії, видачу дубліката ліцензії, видачу копій ліцензії;


підстави, дата і номер розпорядження про необхідність усунення порушень ліцензійних умов;


підстави, дата і номер рішення про анулювання ліцензії;


підстави, дата і номер рішення про визнання ліцензії недійсною.


Спеціально уповноважений орган з питань ліцензування веде Єдиний ліцензійний реєстр, який містить відомості ліцензійних реєстрів та ідентифікаційні коди органів ліцензування.


Інформація, яка міститься в Єдиному ліцензійному реєстрі та ліцензійних реєстрах, є відкритою. За користування їх даними справляється плата, яка зараховується до Державного бюджету України.


Порядок формування, ведення та користування ліцензійними реєстрами, порядок надання відомостей з ліцензійних реєстрів до Єдиного ліцензійного реєстру визначається Кабінетом Міністрів України.


Органи державної влади звільняються від плати за користування даними Єдиного ліцензійного реєстру та ліцензійних реєстрів.

 

 



Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців

Закон України Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців. Цей Закон регулює відносини, які виникають у сфері державної реєстрації юридичних осіб, а також фізичних осіб - підприємців.

 Завантажити - 1166711830_zakon_reestracia.zip



Про об"єднання громадян

 

Завантажити - 1166710122_zakon_gromad.zip



Про організації роботодавців

 

Завантажити - 1166710228_zakon_rabotod.zip


2006 ©  
http://ufoz.ukrmed.info/